Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

А бодай їх Загодаквус узяв — усіх кротів і тітчиних сестер! Якщо Димний День і далі так розповідатиме, то сьогодні ні про що не довідатися. Насилу про всіх родичів переговорили, і дядько почав розповідати про найновіші події.

— Ви, мабуть, уже знаєте, що зі Сходу здійнялася чорна хмара і нависла над нашою країною. На південь від Прибережних Луків, на відстані одноденного переходу, червоні мундири збудували на березі річки укріплення і там запалили вогнище наради. Коли прийшли вожді ленапів і шоні, полковник Буке вишикував усіх своїх воїнів, і їхніх багнетів було стільки, як очерету на березі. Вожді не захотіли гасити вогнище і прийняли всі умови білих. Бойову сокиру треба сховати під корені дерева миру, і червоні мундири вернуться тим же шляхом, яким вони прийшли сюди, але для цього ми мусимо, — дядько на мить замовк і закашлявся, — віддати їм усіх полонених і всиновлених дітей.

У Голубого Птаха зашуміло в ушах: так ось воно, оте загрозливе, що переслідувало його з часу, як у них гостювали купці. «Полковник Буке забере тебе!» Купці, мабуть, ще на початку осені чули про підготовку англійців до цього воєнного походу.

Хлопець дивився на батька. Наче потопаючий за соломинку, хапався він за кожне слово вождя, який спокійно роз'яснював, що ці умови не стосуються ірокезів.

— Сини Довгої Хати ніколи не піднімали бойової сокири проти червоних мундирів, вони можуть заткнути вуха і не слухати таких речей.

— Воно-то так, — відповів Димний День, — але Буке чітко і ясно вимагає видати всіх колишніх білих, навіть і тих, що живуть під Довгими Дахами.

Довго ще обговорювали це питання. Нарешті чоловіки домовилися. Дядько забере з собою хлопця в Прибережні Луки, а Малий Ведмідь тим часом розпитається у ворожому таборі, що і як.

Наступного ранку мати обіймала напівприголомшеного хлопця. Він намагався стримати сльози, але це не зовсім йому вдавалося. Малія голосно плакала. Зате мати була цілком спокійною і допомагала хлопцеві вдягатись у нове зимове вбрання. Її м'який голос немов дзюрчав тихенько:

— Ти повернешся, я знаю. Ти наш, і ми чекатимемо тебе.

Наступні дні хлопець був у дорозі. Їхали швидко і мовчки. Ось уже й широка гладінь річки Оленяче Око, стара хата Черепахи і сливовий сад. І Кругла Хмара стоїть он, трохи брудніша, ніж завжди, але така ж, як і була, добродушна.

З приїздом Голубого Птаха вона, тамуючи своє хвилювання, весь час куховарила, хоч хлопець не з'їдав і половини того, що тітка подавала. В думках він супроводжував батька вниз по річці до англійського табору.

Та замість батька повернувся посланець з рапортом: «Червоні мундири затримали вождя на ім'я Малий Ведмідь і звільнять його лише тоді, коли буде доставлено білого хлопця». Так погасла навіть остання іскорка надії.

Димний День сам повіз Голубого Птаха у каное до стоянки англійців. Уже здалеку можна було розпізнати це місце: на луках біля річки паслася худоба, намети вкривали пагорки, від вогнищ у тихе повітря здіймалися стовпи диму, а вгорі, на узліссі, височіло укріплення, нашвидку збудоване, але досить міцне, щоб витримати будь-який напад. Гомін табірного життя безперервним гулом линув над долиною. Вигуки, крики, скрипіння коліс, ляскання батогів і удари сокир — усе змішувалося в якийсь гамір, що перекривався лише тріском окремих пострілів.

Обох прибулих одразу ж оточили солдати; русявого хлопця з голубими очима забрали, а Димного Дня грубо відштовхнули, і він залишився сумний на березі. Підвівши очі, Голубий Птах побачив, що він уже стоїть під напіврозкритим наметом перед чоловіком у трикутному капелюсі, облямованому золотом. Офіцер сидів на незграбній табуретці, його мундир був розстебнутий, і поли звисали на обидва боки аж до самого долу. Він привітно глянув на хлопця і поставив кілька запитань.

Голубий Птах не відповідав. Хлопець і без пояснень знав, хто сидить перед ним: полковник Буке. Це той чоловік, що забрав його з роду Черепахи, одірвав від батьків, від Малії, Козулі, від Бобрової Річки…

Офіцера, здавалось, зовсім не дивувала така впертість. Він наказав одвести хлопця в укріплення до інших білих дітей, а Малого Ведмедя одразу ж звільнити.

Коли хлопця вели через табір, звідусіль збігалися чоловіки і дивилися на нього. Голубий Птах почував себе наче загнаний звір, якого розглядали з подивом, і вороже зиркнув на цікавих, йому гидкі були бліді обличчя із скуйовдженими бородами і низькими лобами під шапками з бобрового хутра; вони гидкі йому ще з Соляного Струмка, але зараз хлопець просто ненавидів їх.

Ось оці білі своїми широкими спинами стали між ним і Бобровою Річкою, затуливши цілком хату Черепахи.

Голубий Птах, звичайно, не знав, що багато хто з прикордонної міліції шукав своїх дітей, викрадених індійцями, що так само, як і його, оглядали кожного прибулого і що вже не один знайшов сестру, брата, дочку або сина. Хлопець бачив тільки, що його видали чужій нездоланній силі, якій не зміг протистояти навіть батько.

В укріпленні відбувалися найсуперечливіші сцени. У дорослих, що вирвалися з полону, очі сяяли радістю, а діти кричали і плакали за своїми названими батьками. Більшість, як і Голубий Птах, жили вже по кілька років у селах індійців і забули свою стару батьківщину. Спогади про перший рідний дім були невиразними, туманними, любов названих батьків зробила усиновлених дітей індійцями, і світ білих став для них зовсім чужим.

І ось сидять вони тут, вирвані із звичного і рідного середовища. Вартові мають з ними роботу — утримують їх, щоб не втікали. А вони чекали слушної нагоди, щоб прорватися хоч у щілинку, коли відчинялися важкі дерев'яні ворота.

Батьки-індійці також намагалися протиснутись до своїх названих дітей. Вони безперервно приходили то з дичиною, то з птицею, щоб якось передати харч своїм білим синам та дочкам. Варта не пускала їх, і біля воріт раз у раз виникали бурхливі скандали.