Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Хлопець дивився не відриваючи очей. Старі картини із життя у форті Дю Кесн знову постали перед ним: він бачить, як ставлять у козла рушниці, запалюють вогонь, розставляють пости. З табору, наче хвиля, до нього котився хаотичний гамір.

Розділившись на маленькі групки, лазутчики пішли в різних напрямках. Двоє з них рушили майже точнісінько на схованку. Ага, вони хочуть оглянути ліс всюди, де тільки є підозрілі сліди.

Одного вождевого знаку було досить, щоб хлопці позадкували в чагарник встали, нав'ючили коней і пішли глибше в зелені сутінки нетрів, ведучи за собою тварин.

— Ми ж можемо стріляти, — прошепотів Козуля. Але Малий Ведмідь заперечливо похитав головою.

— Тоді на нас навалиться весь табір. А їх принаймні півтори тисячі чоловік, і вони, безсумнівно, не для того пройшли стільки, щоб тут поспівати та потанцювати.

— Звідки вони?

— Я думаю, що з укріплення на Огайо, бо там тепер сидять червоні мундири. Мешканці Таскараваса давним-давно помітили їх: білі здіймають шум, як стадо буйволів, що мчить галопом.

— А чого, власне, хочуть червоні мундири?

— Хочуть, мабуть, помститися індійцям, а особливо ленапам і шоні, за війну Понтіака.

Після спішеного маршу вождь звернув до вузенького струмка.

— Ви з кіньми йдіть якнайшвидше берегом проти течії. Я залишуся. Поки стане зовсім темно, я наздожену вас. — Іронічна посмішка сховалася в куточках губ Малого Ведмедя. — Можливо, що до нас теж завітають, і я хотів би нашим гостям скоротити шлях.

Якесь непевне, моторошне почуття охопило хлопців, коли вони пішли Бузьким, порослим чагарником яром, на дні якого хлюпотів струмок. Прохолодна волога просочувалась із землі, із слизького моху, обволікала позеленіле каміння на березі і гноїла велетенські стовбури повалених дерев. Лише високо вгорі, над чорною стіною лісу, спочивав відблиск призахідного сонця.

— Нам пора перепочити, — півголосом сказав нарешті Косоокий Лис. Обидва супутники погодилися. Коні зафоркали і одразу ж почали скубти траву.

Раптом пролунав постріл, за ним — другий. Глухо, наче з безмежної далечини долетіли ці звуки до яру. Схвильовано, навперебій заговорили хлопці. Голубий Птах хотів повернутися назустріч батькові. Козуля і Косоокий Лис радили все ж таки почекати. Вони говорили все голосніше, і зрештою Косоокий Лис майже кричав.

Однак він сторопіло замовк, коли з чагарника несподівано з'явився індієць. Чоловік правою рукою зробив знак миру. Вони одразу впізнали ленапа, бо у нього на голові була не ірокезька шкіряна шапочка, а своєрідна коронка — пучок волосся на маківці.

Яке щастя, що тут був Косоокий Лис. Голубий Птах і Козуля могли вимовити з трудом лише кілька ленапських слів, бо в роді Черепахи говорили тільки ірокезькою мовою. З напруженням вони прислухалися до розмови, але нічого не розуміли.

Раптом біля них з'явився, наче з-під землі, Малий Ведмідь; хлопці були так збуджені, що навіть не чули, коли він підійшов. Батько одразу ж звернувся до незнайомого, довго з ним говорив, а потім пояснив:

— Цей ленап — розвідник мешканців Таскараваса. Він поведе нас у свій табір, а звідти ми зможемо завтра вранці вирушити додому. До Буйволячого Кутка цього року ми вже не доберемося.

Маленька колона рушила. Малий Ведмідь і незнайомий воїн стиха перекидалися зауваженнями.

Раптом до слуху Голубого Птаха долетіло знайоме слово. Він почув його раз і ще раз. Хлопець схвильовано притиснувся до батька.

— Що він сказав? Як звуть командира червоних мундирів?

— Буке.

— Не Браддок?

— Ні, Буке, полковник Буке.

Наче всепожираючий вогонь у преріях, по країні пролетіло ім'я ворожого ватажка. Ще до повернення Малого Ведмедя з хлопцями на Боброву Річку розсильні східних сіл рознесли страшну звістку про напад англійців у верхній частині озера Ері. Про опір нічого було й думати, бо у противника було вдвічі більше воїнів, ніж індійців усіх племен — аж до далекого Заходу — разом взятих.

Навіть втеча до лісу не могла б допомогти. Пішли чутки, що Буке укріпився на річці Оленяче Око і погрожує спалити всі села, знищити запаси маїсу і вирубати всі сливові дерева, якщо вожді не з'являться до нього на переговори.

Жінки були сповнені жаху. Якщо червоні мундири й справді запалять хати і комори з запасами, індійці вимруть з голоду. Зима стояла на порозі, а з одного полювання не проживеш. Охоплені гнітючим страхом, усі чекали нових звісток. Незабаром вони прибули разом з Димним Днем.

З появою худого шуліковидого дядька Голубий Птах ще більше стривожився, бо вчував щось недобре. Ще ніколи з таким нетерпінням він не чекав кінця марудної привітальної церемонії. Батьки, тітки, все село жадало повідомлень гостя, але кожен поводився так, ніби нічого й не трапилось.

Спочатку набили люльку і запропонували гостеві, — навіть шматочок копченого бобрового сала не забув батько покласти на тютюн. Потім мати подала все, що варилося в казанах. Димний День почав їсти, повільно і обачливо, бо у нього не було багатьох зубів. З'ївши один, дядько клав у рот новий шматок: він таки добре зголоднів під час термінової подорожі. І поки він, не кваплячись, жував, члени роду Черепахи сиділи на своїх циновках з таким виглядом, наче у світі не було ніяких новин.

Нарешті дядько витер ніж об свої легінги так само, як тітка — руки об собачу шерсть. Потім заговорив, і Голубий Птах ловив кожне його слово.

— Ну, тітці живеться добре, і сестрам тітки теж, крім найстаршої, що недавно звихнула собі ногу. Досі ще ніяка медицина їй не допомагає, наче відьми плюнули на трави. Я певен, що тут, на Родючій Землі, знайдуться цілющі ліки.

Тихеньке «го-го» слухачів підтвердило його сподівання: звичайно, знайдуться ліки для хворої ноги найстаршої тітчиної сестри.

Голубий Птах мало не луснув од нетерпіння: адже Димний День, безумовно, не заради ліків приїхав. Але