Читати книгу - "Рiднi дiти"

Попереду міліціонер щось ніс обережно на витягнутих руках. (Так незвичні батьки носять завжди дітей). За ним юрбилося кілька жінок.

Я побігла мерщій до дверей.

Далі передпокою ми, звичайно, цю юрбу не пустили, хоча цікаві жінки хотіли просунутися в коридор, та Саша суворо заборонила. Справді, це було малятко.

— Розумієте, розумієте, — заторохтіла одна з жінок в картатій хустці. — Я йду купувати два кіло картоплі. Ні, картоплю я вже тоді купила, я купувала цибулю.

— Спокійно, громадянко, — перебив її міліціонер. — Сюди я мушу здати дитину?

— Дайте все розповісти! — обурилась жінка в хустці. — Та от, купую я цибулю і раптом бачу — лежить жінка. — Та, що розповідала, нагнула голову і голос притишила до шепоту.

— Справді, лежить жінка, — так само шепочучи, підтвердили й інші жінки.

— Ми нахиляємося, — вела далі перша в картатій хустці, — і бачимо — жінка непритомна, а біля неї оця дитинка.

— Ми покликали міліціонера. Жінку відвезли до лікарні, а дитинку принесли сюди.

— Аякже! Ми покликали міліціонера, бо дитинка майже замерзла.

Поки жінки шепотіли і торохтіли, Мелася Яремівна взяла з рук міліціонера маленьку холодну грудочку з синіми ніжками і рученятами. Це була дівчинка. Який жах! Їй було не більше дев'яти днів! У неї ще не загоїлася пуповина, очі були закриті, і тільки ледь чутний писк вилітав з цього нещасного тільця. Дівчинка ледь дихала. Мені аж моторошно стало.

— І ручки, і ніжки обморожені, — сказала Мелася Яремівна. —

Надіє Петрівно, швидше несімо в ізолятор. Накажіть приготувати ліжечко, ватний конверт.

— І жировий компрес, — кинула Саша, яка ледве вирядила всіх жінок і розписалася у міліціонера, що дитинку взяли.

— Воно помре, нещасне! — сказала, йдучи, жінка в картатій хустці і перехрестилася.

— То в «Дитинці Єзус» без пересадки посилали на небо, а ми спробуємо, щоб воно ще пожило, — не втрималася я, щоб не кинути їм навздогін.

До чого мені було шкода цю крихітку, цей маленький носик, посинілий і вже загострений.

— Пневмонія, — сказала Саша. — Коли б усе-таки вдалося врятувати!

Незабаром нам подзвонили з лікарні, що мати померла.

Цілий день я і Мелася Яремівна не відходили від дитинки, давали їй крапельки води з піпетки, влаштували ватний конверт, як для недоносків, ставили компрес на малесенькі грудки, а воно ж навіть не стогнало. Де візьметься стогін у такому крихітному тільці? Дитинча тільки ледь чутно сипіло. Увечері Мелася Яремівна попросила мене побути коло дитинки, а сама зачинилася в кабінеті і щось товкла, збивала, розминала, а потім винесла в баночці якусь мазь.

— Чим ви мажете? — спитала Саша. Вона тричі приїздила сьогодні до нас.

— Це, прошу, Олександро Самійлівно, одне мастило мого власного рецепта. Я вас запевняю, шкоди від цього не буде, адже я все-таки і фармацевт і косметичка і розуміюся на різних мазях. Коли б ви знали, які пані та панночки довіряли мені свої обличчя!

Але Саша все ж таки докладно розпитала, що входить у цю мазь, і все записала. Це не тому, що недовіряла Меласі Яремівні, а щоб точно все занотувати в історії хвороби. Годині о сьомій ми вже вирішили, що дитинці кінець, але Саша подзвонила, щоб негайно привезли пеніцилін.

Ми втрьох стояли коло її ліжка. Це було майже неможливо, але нам так хотілося врятувати це створіннячко.

І раптом нас покликали. Прийшла няня і сказала:

— Там приїхала якась пані. Вона хоче подивитися на дітей і вибрати собі.

Нікому з нас не хотілося йти від дитинки, за життя якої ми боролися, але Мелася Яремівна сказала:

— От невчасно. Підіть, будь ласка, Надіє Петрівно, але не затримуйтесь довго.

— Надю, піди ти, — сказала і Саша, — але постарайся швидше повернутися. Зараз ми введемо пеніцилін.

У кабінеті чекала огрядна, років сорока п'яти, добротно вдягнена жінка. Вона заговорила лагідно і несміливо, так, як жінки, хатні господарки, які дуже рідко мають справу з установами.

— Мій чоловік полковник, приїхав, нарешті, у відпустку. У нас нема дітей і не було ніколи. Але ми вирішили, коли він повернеться живий та здоровий з фронту, обов'язково взяти дитя.

Мені дуже захотілося показати цій симпатичній жінці наших повзунків. Я одразу вирішила, що вона, напевне, вибере Оленку. Оленка така у нас показна — кругловида, з великими карими очима, обов'язково Оленку.

Але мені не хотілося її зараз вести в коридор, через вікно якого ми показуємо дітей. Завжди «мамаші» зацікавлюються нашим будинком, їм треба видати халати, показати деякі підсобні кімнати, розповісти все. Це відбирає не менше години, а з цікавими ще й більше. А я турбувалася, — що там з нашою дитинкою. Може, треба допомогти, і я сказала якомога люб'язніше:

— Пробачте мені, будь ласка, може, ви приїдете завтра, я вам усе докладно розкажу і покажу. У нас чудесні діти. Але сьогодні у нас винятковий випадок. Нам принесли напівзамерзлу дівчинку восьми-дев'яти днів, мати якої несподівано померла. І ми зараз усі коло неї.

Жінка слухала, а з