Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Ці людські очі на собачому «обличчі» справді були страшні. Фалеєв мав рацію. Я сам відчув збентеження.

— Ось, познайомся, Джипсі, — зніяковіло сказав Фалеєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш Артем’єв.

Я думав, що Фалеєв звертається до собаки з такими словами жартома, як деякі аматори собак, і вже був зробив рух рукою, щоб погладити собаку по його лисій голові. Яке ж було моє здивовання, коли собака, у відповідь на слова Фалеєва кивнув мені головою і простягнув лапу. Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І, замість того, щоб погладити Джипсі по голові, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув теплу безволосу лапу, хоч рукопотиски на Кеці й були скасовані.

— Доброго здоров’я, Джипсі! — сказав я, і собака знову кивнув лисою головою.

— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалеєв.

Собака заперечливо похитав головою.

— Чому? — Джипсі пожував губами і мотнув головою. Фалеєв зрозумів. — Соски з молоком не принесено? — Джипсі кивнув головою вниз. — Ну, лети натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.

Собака кивнув головою, ще раз глянув на мене допитливим поглядом і полетів назад. Я відчув, що серце у мене забилося частіше.

— Бачили? — тихо спитав Фалеєв. — Усе розуміє. Тільки говорити не може. Мовного апарату не придбав. Доводиться розмовляти за системою запитань — відповідей. Зате в розвиткові мозку колосальний стрибок. Адже в нього майже людський мозок. Справді, моторошно з таким собакою. Я стараюсь з ним ладити. Мене ніби любить, а от Крамера чомусь ненавидить. Побачить, сердито гляне і летить від нього. Він сам, видно, мучиться, що говорити не може. Намагається гавканням та гримасами розмовляти. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.

В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.

— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там негаразд. Летімо до нього!

До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.

П’ятипале щеня з перетинками між пальців просунуло один палець у сітку і не могло витягнути. Воно одчайдушно вищало і дивилось на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.

— Це не діло. Для щеняти треба замінити сітку брезентовими стінками, — сказав Фалеєв. Джипсі заперечливо похитав головою. — Ти не згоден? — спитав Фалеєв — Чому? — Джипсі нервово загавкав. — От і зрозумійте його. І він нервується, і я теж. Погано без мови.

— Чи не тому, що брезент буде мокрий і брудний?

— Ні, — відповів Фалеєв. — У нас підв’язують тваринам мішечки, куди йдуть усі виділення. Тваринам спочатку це заважає, але потім вони звикають. Тут щось інше. Подумаємо.

Я вирішив «поговорити» з Джипсі.

— Джипсі! — як важко витримати погляд цих очей. — Ти не можеш пояснити, Джипсі? Погано, що ти не вмієш говорити. Хочеш, я буду вчити тебе? — Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене і лизнув мою руку.

— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ними друзями. Правда, Джипсі? — сказав Фалеєв.

Джипсі кивнув головою і почав літати навколо мене, кружляючи, як кажан.

— Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви будете працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут? — спитав мене Фалеєв.

— Не знаю, подумаю. Я, звичайно, більше знайомий з фізіологією рослин. Але робота в вашій лабораторії надзвичайно цікава. Особливо Джипсі зацікавив мене. Його я, в кожному разі, буду вчити говорити. Хто знає, може він навчиться читати і лічити.

— Цифри до десяти він прекрасно розуміє. Я показав йому на нумераторі. Тільки скажеш, і він натискає перший-ліпший номер дзвінка.

— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалеєв! До побачення, Джипсі!

— Ось бачите! Джипсі розуміє, що ви ставите його врівень з людиною, і цінує це. Джипсі самолюбний. А Крамер ставиться до нього, як до собаки. Ніколи не привітається, і Джипсі злоститься на Крамера.

Почувши ім’я Крамера, Джипсі загарчав. Він зрозумів, очевидно, все.

Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої, зо мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом і словом. Важко працювати в таких умовах. Я остаточно вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.

І по закінченні робочого дня я сказав про це Шликову. Він зрадів.

— Я вирішив значно посилити штат зоолабораторії, — сказав він. — В оранжерею я поставлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалеєва. Не розумію, що з ним сталося. З кожним днем він стає безтолковішим і розгубленішим. З ним діється щось недобре.

— На мій погляд, не тільки з ним, — сказав я.

— А з ким ще? — спитав Шликов, повертаючись на своїй канапі.

— З Крамером. Це був перший чоловік, з яким я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став якийсь дражливий, підозріливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.

— Не знаю. Я рідко бачу його. Та коли ви це вважаєте, треба буде показати його Меллер. До Фалеєва я переводжу і нову співробітницю — Зоріну.

— Зоріну? — вигукнув я.