Читати книгу - "Репетитор"

Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість?

Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику — і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“.

Голова раптом затріщала так, ніби з квадрата якісь жартуни робили шестикутника. Необачно втрапивши ногою у бляшанку з-під шпротів, Андрій, нарешті, помітив, який розгардіяш вчинив у власній оселі, глянув тужливим поглядом у вікно й послав себе під душ.

Того третього дня серце йому затерпло так, що Андрій його майже не відчував.

„Добра анестезія, хлопче, — сказав би на це один знайомий хірург. — Усі нерви знечулились. Можна тяти“.

На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“.

Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.

…Батько дав зупинку у приймальному відділенні.

Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах — одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, — все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди.

— Перевірте зіниці, він дав зупинку.

Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне — всі знають, що робити!

— Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!..

Лікарняний сленг. Для невтаємничених — набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні.

Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує.

Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній.

У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався.

Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили.

Батька НЕМАЄ.

Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, — це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем.

Він — невтаємничений, але цей ЗАПАХ — нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, — не віщує нічого доброго.

То кажете, — батька немає?

Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна.

Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця.

…Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу.

За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція.

Чи здійснилася його колишня прихована мрія.

…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося.

Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха…

Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби.

Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті.

Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному.

Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі.

Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем.

Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон — скільки себе пам’ятає — надійно заступали видноколо.

Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань.

Але нічого не вдієш: він — від пилюки на кросівках до пилюки у легенях — міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня.

Отак, стоячи біля під’їзду зі сміттям у одній руці і склотарою в іншій, він спробував опиратися призабутому відчуттю спустошення, одноосібности, окремішности, що глухим звіром повернулося до нього з давнини і тепер з виглядом господаря обнюхувало своє колишнє пристановище. Знову, як колись, здалося, що він сам-один на багато кілометрів довкола і хоч куди пішов би, — залишиться сам.

Ніколи не думав, що втрачена самотність воскресне і так