Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

не зцілив, не вилікував чи не відживив, — заспокоїв її Чіпус. — Ходімо, панно Маріс! — гукнув він, беручися палацовими сходами до головного входу. — Нумо поставмо твого батька на ноги, і заразом з’ясуймо, раз і на все, що за мороку напитав він на свою голову.

***

Тим часом із тильного боку величного Палацу тіней, під кухняними дверима завмерли в очікуванні двоє інших візитерів. Перший — могутньої статури плескатоголовий гоблін, озброєний до зубів, у шоломі та нагруднику санктафракської охорони. Поруч із ним стовбичила висока, пригорблена постать, одягнута в грубу кирею з каптуром, з-під якого, мов гострий дзьоб білого крука, стримів срібний ніс-маска.

— Спробуй-но ще раз, Пийпузо, — озвався каптурник. — Тільки стукай гучніше.

Плескатоголовець обернувся і гидомирно вищирився.

— А ось і він, — кинув гоблін.

— Так, — озвався Сефтус Лепряк і поплескав по своїй розбухлій кишені. — Трохи удачі — і ця штука виявиться куди дійовішою, ніж перерізування ланцюга повітряної клітки.

Пийпузо вдоволено рохнув.

— Я й досі не розумію, що там вийшло не так, — сказав він. — Тобто, якщо його плаща знайшли в Нижньому місті, то як він примудрився…

З рипом відсунувся засув, відтак у замку забряжчав ключ. Лепряк підніс пальця до свого срібного носа-маски.

— Мовчок, Пийпузо, — остеріг він. З рипом відчинилися двері, випускаючи назовні клуби пари. Щойно вона розійшлася, у проході показалася кутаста, майже прозора голова.

— Оце так-так! — дратливо просюрчала вона. — Вам що, повилазило? Не бачите сигнальних прапорців? — Веретенник показав на один з горішніх балконів, звідки звисали цяцьковані клаптики матерії. — Найвищого Академіка не можна турбувати.

— А, Щип, — привітно вишкірився охоронець. — Яка це втіха — бачити тебе знову і знати, що з тобою все гаразд!

— Хіба я вас знаю? — спохмурнів веретенник.

— Чи знаєш ти мене? — розреготався Пийпузо. — Таж ми зустрічалися вчора на торговиці.

— Невже! — здивувався Щип.

— Тільки не кажи мені, що ти забув, — захмарилося гоблінове обличчя, — а то, боюся, моя візита виявиться марною.

Щип цмокнув язиком і пустив трель.

— Нагадай-но мені, — попрохав він, — останнім часом моя голова така заморочена…

— Точнісінько те саме казав ти й учора, — зауважив Пийпузо і знову зайшовся сміхом. — Я шукав тілдерячої ковбаси, — додав він. — Ти ґречно показав мені, де її знайти. Приємно було побачити дружнє обличчя з Темнолісу.

Щип приглянувся до плескатоголовця пильніше. Його вуса заворушилися.

— А-а-а, пригадую, — озвався він нарешті. — Чим я можу вам прислужитися?

— Тут доречніше було б сказати, чим я можу прислужитися тобі, — відповів Пийпузо. — Пригадуєш, ти розповідав мені, що твій пан попав у бурю, і всяке таке інше. Так от, послуга за послугу. Мені здається, я знайшов блискучу відповідь на те, як тобі зарадити лихові.

— Справді? — запитав Щип.

— Кладу голову до пня! — вигукнув Пийпузо. — За яких півгодини після того, як ми з тобою розпрощалися, я зустрів свого давнього друга… Знайомся — Сеф.

— Радий з вами запізнатися, — привітався тип зі срібним носом і добув із бганок своєї мантії шкляну гранчасту пляшку, наповнену липучою темно-зеленою рідиною. Він про стяг пляшку. — Я приніс оцей бутлик заболонного вина із гой-ягідним зіллям, — оголосив він. — Кращих, помічніших ліків не знайдеш у всьому Темнолісі. Я заживаю їх сам.

Веретенник зацікавлено, аж вуса йому затремтіли, вкняпився у пляшку, але не рушив із місця. Від парадних дверей за його спиною почувся стук.

— Ось, візьми. — Каптурник ступнув уперед. — Це чудодійний трунок. Затям собі мої слова.

— Дуже ласкаво з вашого боку, — відповів Щип, — хоч я не певен, чи варто давати своєму панові, щось таке, чого я не перевірив.

— Кілька крапель перед тим, як він ляже спати, — підпрягся Пийпузо. — Та й годі. Ти відразу ж побачиш дію, Щипе. Твій пан як на світ народиться.

— І все ж таки… — почав Щип.

Стук у вхідні двері залунав гучніше, настирливіше.

— Знаю, знаю, — порозуміло кивнув головою Пийпузо. — Ти маєш усі підстави бути обачним. — Він озирнувся на свого супутника. — Чи не казав я тобі, який він відданий своєму панові? — Гоблін знову обернувся до Щипа. — Гадаю, твій пан розповідав тобі про свій власний, небознавчий спосіб поставити себе на ноги. — Гоблін пирхнув. — Але ж ми з тобою краще на цьому розуміємося, га, Щипе? Ми, вихідці з Темнолісу, знаємо силу зілля та спецій — старожитніх рецептів.

Веретенник ледь помітно кивнув своєю клинцюватою головою.

— Мабуть, я йому таки дам, — набрався духу Щип. — Крапелиночку, не більше.

— Правильно, — похвалив веретенника Пийпузо. — Сефе, дай йому оте заболонне зілля.

Щип узяв пляшку своєю, схожою на обценьки, клешнею і пильно до неї приглядався. Тут у парадні двері так загрюкало, аж стук почули й візитери.

— Краще б тобі відчинити, — порадив Пийпузо.

— А зілля? — озвався Щип. — Скільки я вам за нього винен?

— О, за це не хвилюйся, — заспокоїв його Пийпузо. — Назвімо це дарунком краянина краянинові, адже ми обидва вихідці з Темнолісу.

— Дуже ґречно, як на мене, — вирік Щип.

— Ет, пусте! — відмахнувся Пийпузо. — Не барися, відчиняй двері, а то ще вскочиш у яку халепу. — Він по-змовницькому підморгнув веретенникові. — Мені не треба пояснювати, що то є — служити у вимогливого володаря.

Щипова голова зникла за дверима.

— Та не забудь дати мені узнаки, як почуватиметься твій пан, — напучував старого веретенника Пийпузо.

— О, будьте певні, не забуду, — відповів Щип.

Щойно за ним клацнули двері, Пийпузо — з посмішкою від вуха до вуха — повернувся до свого супутника.