Читати книгу - "Подвійні міражі"

Ні, спочатку в них було все добре. Геник на руках її носив і ніколи ні в чому не відмовляв. Щоправда, зациклився на тих клятих дітях, про яких Юля й чути не хотіла, але їй досить довго вдавалося водити його за носа, потай приймаючи протизаплідні таблетки. Геник гарував, як скажений віл, а її працювати не змушував, розумів, що це не жіноча справа — працювати. І постійно робив їй подарунки. Коштовності. Ну, а що ще може дарувати власник ломбарду? І не заставлені та втрачені, ні. Коли Геник бачив щось, що йому подобалося, то замовляв для Юлі копію у знайомого ювеліра, постійно вигадуючи до тої копії родзинку, що робила її кращою за оригінал. Камінець іншого кольору, цікавіший візерунок, інакший метал — біле золото, а не жовте, і все в такому дусі. Юля ходила уся в золоті, як мусульманська наречена в перший день весілля, і щиро вважала, що вона на це заслуговує. А потім усе перевелося на руді миші. Чи то клятий організм звик до таблеток, а чи так подіяв звіробій, котрий вона пила від якоїсь хворі, але Юля завагітніла. І, ані миті не вагаючись, записалася на аборт. Її лікар сильно цьому здивувався, і запекло відмовляв. Тиснув на вік, на те, що іншої вагітності в неї може і не бути, що дитина жива, і що Геннадій (а вони з Юліним гінекологом були знайомі), який сам виріс у багатодітній родині, напевне зрадіє звістці про малюка. Юля була непохитна, а розмови про те, що скупчення клітин довжиною в п’ять міліметрів живе, її відверто дратували.

— Тарасе Євгеновичу, то не ваше діло.

Що ж… зрештою, лікар здався. Відступився, коли вона пообіцяла поміркувати, як слід. Так, збрехала, ну і що? Не можна примусити жінку народити, якщо вона цього не хоче. Право розпоряджатися своїм тілом — один зі стовпів демократії. Рано-вранці (від незвички вставати о сьомій було дуже тяжко, а Геник хотів, щоби вона з тим спиногризом узагалі не спала!), провівши мужа, розчуленого такою незвичною увагою, на роботу, Юля взяла заздалегідь приготовану торбинку й пішла. Не до свого гінеколога — він був із мухами в голові, віруючий, і абортів принципово не робив, а до приватної клініки. Дорогої, шикарної, де на неї чекали. Гроші дав Геник, звісно, не знаючи, на що.

Того дня усе й справді йшло непогано. А потім полетіло шкереберть.

Спочатку з’ясувалося, що їй невірно визначили строк вагітності, насправді він був більшим, тож замість вакуум-аспірації під місцевим наркозом довелося робити хірургічний аборт. А потім… що трапилося потім, Юля з глибин свого штучного сну бачити не могла. І так і не дізналася згодом, якщо не вважати обізнаністю низку скупих фактів: ускладнена перфорація матки, яку хірург (чи коновал?) просто не помітив, травми кишечнику, масована кровотеча, й, зрештою, ампутація матки. Проблему небажаної вагітності було вирішено раз і назавжди.

Але, на жаль, якась перелякана медсестра подзвонила Генику (його телефон Юля лишила медикам, як аварійний). Він, почувши про кровотечу, нічого більше з’ясовувати не став, примчав до клініки в рекордно стислі строки, а із ним — одиннадцять осіб із його команди, усі — підлеглі, та усі добровольці. Потенційні донори. Про всяк випадок.

Переляканий і якийсь ураз змарнілий, Геник увійшов до Юліної палати, як нехрещений до церкви — сторожко озираючись і ледве не навшпиньках. Сів поруч із дружиною, узяв її за руку і довго зважувався, перш ніж спитати:

— Юльцю, що з тобою?

Просте пояснення застрягло в неї в горлі. Вона приховала б правду, якби могла. Проте можливості не було. І сенсу брехати далі — теж. Тому мусила пояснити, що сталося.

Геник вислухав її, встав і вийшов геть. За свідченнями чергової медсестри, голосно й бадьоро сповістив своїй «футбольній команді», що переливання крові не потрібне, що усе гаразд, і вони можуть йти. Усі сьогодні мають вільний час і на роботу повертатися не конче. Зачекав кілька хвилин, доки збадьорені неочі-

куваним вихідним підлеглі розбрелися хто куди, і також пішов. Наступного разу вони побачилися уже в РАГСі, куди її викликали з приводу розлучення.

У лікарні Юля пролежала довго. У звичайній лікарні, бо на ту понтову клініку, де її скалічили, грошей не лишилося. Геник не приходив до неї, скидав її дзвінки, й ніколи не дзвонив сам, але Юля не засмучувалася. Тобто, звісно, сумувала за ним, але була певна — він усе зрозуміє і пробачить. Усе, що їм треба, їм обом, це нарешті зустрітися та поговорити. Дорослі ж люди, не пацанва якась у період гормонального бунту. Усе налагодиться.

Коли вона приїхала додому, на сходовій клітці її чекали сім спакованих валіз і три вузли із простирадл, з верхнім одягом. Юля кинулася відчиняти двері, та жоден з ключів не підійшов. Геник поміняв усі замки.

Юля знала, що він вдома. Вона стукала у двері кулаками, гепала ногами, дзвонила, плакала, принижувалася, погрожувала… Усе дарма. Він не відчинив, він викреслив, вирвав її зі свого життя, як вона вишкребла їхню спільну дитину зі свого лона — безжально, брутально і криваво. На останні гроші Юля викликала таксі і поїхала до матері. Набрехала їй щось про зраду Геннадія, що було нерозумно — розлюченій тещі закортіло з’ясувати стосунки із зятем. А, коли з’ясувала, то сказала доньці, що терпить її виключно тому, що вважає: тільки імбецилка здатна зробити аборт від такого чоловіка. А імбецилів на вулицю виганяти гріх. Трохи менший, ніж аборт, але все-таки… Юля зробила ще кілька спроб, жалюгідних у своїй передбачуваній провальності, повернути Геника, і відступилася. Довелося жити далі, самій.

Спробувала влаштуватися на роботу — ні фаху, ні трудового стажу, та й вік, як виявилося, не найліпший не лише для породіллі, а й задля того, аби вчитися чомусь. Вакансії прибиральниць, двірників і продавців на овочевих лотках її не приваблювали, серйозніших роботодавців не цікавила вона сама. Від безвиході — а гроші за продані коштовності спливли, як за водою (продавала Юля їх задешево, бо рештки гордості не дозволили йти в ломбард до Геника, та й не відомо, чи прийняли б її там) — жінка почала пити. Спочатку хороше дороге вино. Потім