read-books.club » Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 109
Перейти на сторінку:
але статус нещасної вдови або згорьованого вдівця в усіх відношеннях набагато кращий. Пожаліють, підтримають, відзначать поза чергою — щоб рани загоїти. Народ у нас загалом добрий.

— Народ у нас, капітане Сирота, загалом дурний. І тупий, як сибірський валянок. Бо сьогодні на очах у батальйону «секретчиків» і «режимщиків» парочка закоханих ідіотів майструє — з казенних матеріалів! і на секретному виробництві!! — радіокерований фугас!!! І спокійнісінько виносить його за ворота… А завтра ще якась пара збоченців зляпає атомну бомбу для тещі, яка обіцяла подарувати на весілля «Волгу», а потім роздумала і забрала її назад. У що ми перетворимо країну, я вас запитую, Олексію Михайловичу?

Я вирішив перечекати, поки благородний гнів Миколи Орестовича вщухне сам собою, тому промовчав. Лише похитав головою, а це можна було витлумачити, як вам завгодно. Нарешті Микола Орестович з вершин турботи за Державу опустився на грішну землю:

— Почекайте, Сирота, якщо обидві сім’ї не були знайомі, а відтак, потерпілі не були коханцями, то як вони опинилися в цьому занюханому «Москвичі» біля цвинтаря?

— Елементарно, товаришу полковник, настільки елементарно, що аж сумно. Злочинці наче відчували, що міліцію влаштує версія щодо нещасного випадку. І що медична експертиза в кращому разі буде шукати на обгорілих трупах наявність або відсутність прижиттєвих ушкоджень. А до аналізу крові на снодійне, наприклад, руки не дійдуть. Отак воно і сталось, як вбивцям гадалось. Далі розповідати?

— Спасибі, не треба. Тепер і я все це добре собі уявляю. Він приспав свою, вона подбала про свого, далі непритомних завантажили на заднє сидіння, мовляв, сплять бідолахи. За кермо, напевне, сіла вона, бо у неї є і права, і довіреність від чоловіка на управління машиною. Він асистував, сидів поряд. А далі — як у Пушкіна… чи у Гоголя? Тиха українська ніч, тихі безлюдні вулиці, байрак за цвинтарем, всі сплять, крім злочинців. Цяцьку в бензобак, відійшли на безпечну відстань, натисли кнопочку і — «Тяжелым басом взревел фугас, ударил фонтан огня…»

Я дещо перефразував подальші слова відомої пісні з «Останнього дюйма»:

— «А после оба пустились в пляс: какое нам дело до всех до вас…»

Полковник хитнув головою на знак згоди і лише додав:

— І що характерно: якби вони задля скромного підробітку посадили пару лівих пасажирів, то їх би «даішники» зупиняли на кожному перехресті. А тут — до ранку і собака не загавкав. Чудеса!.. До речі, якби ми не знайшли оцієї, як ви кажете, цяцьки, чим ви їх збиралися до стінки притиснути?

— Будете сміятися, Миколо Орестовичу, але такою дурничкою, що ви навіть не повірите. Отим презервативом, що в спаленій машині знайшли. По-перше, за такої температури він не повинен був уціліти. А так — лежить, ледь-ледь підплавлений. Але і це не головне.

— А що ж тоді?

— Та так, одна новітня штучка. Може, не така геніальна, як отой радіофугас, але її винахідникам мільйони людей спасибі скажуть. Науковою мовою називається «внутрішньоматочна спіраль». І не простенька, яку в аптеці продають, а вічна — платинова, та ще й імпортна! Дефіцит страшний, тільки в ліксанупрі, та й то по блату. Але та бібліотекарша через свої зв’язки якось собі влаштувала. Бо їй, крім усього іншого, аборти були протипоказані. Ну, а якщо є спіраль, то на якого біса витрачатися на презервативи?

Втретє за короткий час я вразив свого співрозмовника. І це вже ставало небезпечним.

— І що, Сирота, чоловік про цю спіраль нічого не знав?

— А вона вирішила спочатку перевірити, чи все гаразд, а потім його порадувати. Не встигла.

— Спасибі за інформацію, Олексію Михайловичу, просвітили мене, старого, нічого не скажеш. Дозвольте і вам люб’язністю за люб’язність відповісти. Радив би вам подати рапорт про госпіталізацію з метою поглибленого диспансерного обстеження загального стану здоров’я. Не маю сумнівів, що ваша міліцейська медицина знайде достатньо підстав, аби рекомендувати вам піти у відставку. Враховуючи ваші безсумнівні заслуги у боротьбі зa збереження правопорядку, вам спочатку присвоять майора, а потім поклопочуться про персональну пенсію. Якби ви дуже захотіли, то зі свого боку ми би подбали про нормальну окрему квартиру — з перспективою на зміну вашого сімейного статусу. Двокімнатна у відомчому будинку вас влаштує? Пора ж вам нарешті пожити у власне задоволення.

— А якщо, Миколо Орестовичу, я такий тупий, що не розумію натяків?

Полковник, здається, був готовий і до такої моєї відповіді, бо відреагував одразу:

— Ну, в такому разі у вас є всі шанси невдовзі одержати невеличку, але довічну ізольовану площу з-поміж ваших непосидючих покійників. Я достатньо зрозуміло висловився, товаришу капітан?

Я відповів, що так. І попросив дозволу піти. Мене відпустили і навіть не пропонували покласти, де взяли.

Я йшов вгору вулицею до університетського ботанічного саду і в голову лізли усілякі дурниці. Наприклад, чи не піти мені справді у відставку за умови, якщо мене візьмуть на роботу у відділ режиму заводу металовиробів. Бо, як я здогадуюсь, там уже почалися величезні кадрові зміни. Потім дійшов висновку, що можна було б влаштуватися на той-таки цвинтар — розпорядником на похороні. А що? Робота як робота, з одинадцятої до сімнадцятої, сценарії затверджені, тексти завізовані — тільки підставляй потрібні імена та кількість дітей і онуків твоєї мовчазної клієнтури. А вечорами можна було би проводити філософські диспути з оператором крематорію.

Мої фантазії почали набирати обертів і вже в затишній тіні паркових алей я дійшов висновку, що непогано було б у такому випадку купити собі хатку на Деміївці, завести кіз і щоранку вигулювати їх поміж могил на старих ділянках. Молодого цапика можна було б назвати Замполітом, а старого — Миколою Орестовичем. Я розреготався так голосно, що якась бабуся

1 ... 50 51 52 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"