Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

— Рада тебе бачити, — промовила вона.

— Жартуєш! — дорікнув він.

— Які, достобіса, жарти?! — знизала плечима Лея. — Ще хвилина, і я б обернулася крижаним стовпом, як безталанна дружина дурника-Лота.

— Соляним стовпом, — уточнив Ян.

— З поправкою на кліматичну зону, — пояснила вона, — содом слід було покарати морозом…

— Остудити запал, — усміхнувся Ян.

— Охолодити пристрасті, — погодилась Лея.

Вони перезирнулись, наче впіймані на гарячому. Ян зітхнув.

— Мені тебе бракувало.

Лея опустила погляд.

— Мені… теж.

Він уже встиг забути, як із нею було легко. Легко і просто, як у вільному падінні. В її голосі — ані відруху провини, мовби то не вона уникала його, ігноруючи листи та дзвінки. Проте, це вже не важило. Поряд з нею все втрачало вагу.

До «Гладоморні» вони ввійшли не дуелянтами, але добрими друзями після довгої розлуки.

— Будеш вино?

— Гаряче!

— Чайник?

— Два!

Янові пригадалось мимоволі, як в далекому дитинстві він ридав ридма, збивши коліно, і як мати втішила його, купивши морозива: біль, притлумлений радістю, і втіха, сповита болем — спробуй, розбери…

— Ти чудово виглядаєш!

— А ти чудово забиваєш баки!

— Це не баки — це бакенбарди!

— Бакенбарди? А шрам звідки? П’яний цирульник голив?

— Ні, сліпий грабіжник!

Це було просто й неминуче, і ніхто з них не хотів розривати чар. Всяка ворожба, однак, вичерпується — з ударом годинника, криком півня чи останньою краплею трунку.

— Я ще замовлю!

— Досить.

Лея обережно відставляє склянку, мовби боячись не втримати. Піднімає погляд, напружений і нестямний, бентежно нагадуючи причинну Міріам.

— Я обіцяла розказати тобі, — ледь чутно говорить Лея.

Ян підбирається, мовби в передчутті удару.

— Може… не варто?

Вона кволо всміхається.

— А чим потім Мартину відзвітуєш? Позбавиш найкращого друга омріяної нагоди покарати убивцю?

— А ти — убивця?

Вона не поспішає заперечувати. Стуляє повіки, а вуста її вигинаються між погордливим усміхом та гіркою насмішкою.

— Велика провина моя, і немає їй пробачення…

Лея охоплює долонями полум’я свічки, шукаючи тепла чи, може, прагнучи болі.

— Я повинна була розкрити правду, щойно стало відомо про його смерть. Проте я обіцяла йому, що мовчатиму. А обіцянки, дані мертвим — мірило власної честі… — вона тяжко зітхає. — Коли б не моя злощасна честь, можна було б запобігти більшому лиху.

— Про що ти повинна була мовчати? — повагавшись, запитує Ян. — Якщо, звичайно, можеш тепер зневажити обіцянкою…

— Тепер — можу. Ти сам все бачив.

— Міріам?

— Так. Коли вона захворіла, і ми дізналися, що вона вже не видужає, Яков купив свідоцтво про смерть і взяв з мене обіцянку, що не видам його. Він, розумієш, шалено стидався її хвороби. Він вважав себе винним, боячись довічної ганьби, яка неодмінно впаде на нього, коли про це дізнаються.

Ян пригадує жінку у світлій палаті, і темне лихо, що виїдало її зсередини. Довічна ганьба… Якщо він винен — то не відбувся би ганьбою.

— Хіба міг він заподіяти таке? Хто він — чаклун?

— Він — чоловік, — люто кинула Лея, — чоловік, котрий не любив свою дружину. Я любила її. А він не зневажав навіть — не помічав її поруч. Вона ж — на жаль — любила його, страждала, і одного дня… — Лея спиняється, кидаючи на співрозмовника дивний, застережливий погляд, — Дан казав, що згадував тобі про розкриття запон між світами… Так от, вона вирішила потрапити до його світу, вважаючи, що тоді він помітить її і полюбить.

Ян приголомшено дивиться, як вона медитативно стуляє повіки.

— Отримати в парцуф світло хокма вищого світу… Вона вирішила, що це можливо. Ну і… ти бачив, до чого це призвело.

— «Містична інтоксикація»?

Лея сумно киває.

— Хотіла б я знати, може їй і справді вдалося це зробити? Просто вона не змогла дати ради новому для себе світові… Ну та, зрештою, це нічого не змінює і не зменшує його провини. Він і сам прекрасно розумів, що власноруч довів її до депресії… і підштовхнув далі. Зарозуміла потолоч! Невизнаний, холера, пророк!

— Ти так його ненавидиш?

Вона затуляє долонею вуста.

— Мотив? — питає розпачливо. — Ще й який! Я не знаю, чи ти мене зрозумієш… Коли на твоїх очах найкраща, найближча тобі людина повільно втрачає розум! Чи можна за таке зненавидіти?

— Треба.

— Ти й близько не знаєш, як це… Та й не дізнаєшся, маю надію. Так от, тоді я вирішила, що мені вже досить Левіна, цього міста, цієї країни… Я хотіла податися подалі звідси, все забути, почати заново…

— Хшиват Ціон?

— Ти пам’ятаєш? — вона справді здивована. — Так, дійсно. Саме цього мені й хотілося. І хочеться донині. Але… — Лея опускає погляд, немов присоромлена, — мені було відмовлено в цьому. Якось я казала, що іще студенткою підробляла перекладами… Ну і, така іронія, працювала я, дурепа, не деінде, а в Службі безпеки. А вони назавжди зберігають владу над співробітниками, навіть колишніми, навіть позаштатними… Вони не випустили мене з країни.

— А Мартин казав — чорний список…

— Він казав, еге ж? Ну так це правда. Проте мені дали шанс. І я ним скористалася.

Лея запускає долоні в пишне руде волосся — чи причепурити, чи вирвати шмат — не збагнеш.

— Ти пам’ятаєш Ігнаца Шварценберга?

— Та не дуже, — ледь-усміхається Ян, — ми не встигли познайомитись — він поспішав на інше рандеву…

— Та не слід було поспішати… — Лея відповідає сміхом, в котрому бринить легка нестяма. — Його би дочекалися… — вона глибоко вдихає повітря, аби вгамувати почуття. — Коли вони зустрілися, Левін якраз почав давати уроки всім охочим, прагнучи заробити будь-яким коштом — своїй дружині на лікування у найдорожчій, яку міг знайти, лікарні. Так він, здається, спокутував свою провину… Банкіра він окрутив з одного наскоку — той був наляканий до корчів можливими наслідками своїх загравань із сирійцями. Ти знаєш, він продавав їм зброю, але був обачний, і есбе ходило навколо нього, наче кіт коло сметани. Їм був потрібен лише привід… І тоді вони знайшли мене, і принадили дозволом на виїзд, коли дам їм докази або підставу для відкриття розслідування.

На кілька секунд запановує мовчанка. Лея мовби знехотя занурюється в бистрину пам’яті, її присутність в тутешньому тьмяніє, як вогник свічки, котру неквапно проносять повз.

— Тієї п’ятниці ми з Левіном вчергове посварилися. Я щойно приїхала з Ваславських Бродів, змучена й пригнічена відвідинами бідолашної Міріам. Вона навіть не впізнала мене, налякалася, Айзеку насилу вдалося її вгамувати… Мене мовби макнули лицем у пекло; я ввірвалася до Левіна, не тямлячись