Читати книгу - "Звичайна вдячність"

— Але любиш інакше.

— Тепер інакше.

— Йому пощастило.

— Тобі також дісталося неабияке благословення. Невже ти не бачиш?

— На мене іноді находить така туга, Рут. Така туга, ти навіть собі не уявляєш.

— Дзвони мені, Емілю. Коли накочує туга, телефонуй. Я буду поруч, присягаюся.

Слухаючи їхні балачки, я повільно підкрався до дверей зали і дивився, як вони сидять поруч на лавці біля рояля. Мамина рука обіймала Брендову щоку, на якій порубцювалася шкіра на шрамі. Еміль підняв руку й обійняв маму.

— Я люблю тебе, — мовив він.

— У тебе геть стомлений вигляд, — відповіла вона йому. Потім узяла за руку, ніжно її поцілувала і сказала: — Час везти тебе додому.

Вона встала. Еміль підвівся разом із нею, він здавався справжнім стариганом.

— Що це означає — «лярва»?

Брат лежав у ліжку в темряві нашої кімнати.

— Та нічого це не означає, — відповів я йому. Я горілиць простягся на ліжку, склавши руки за головою. Дивився на стелю та думав про білявку в червоному купальнику, намагаючись якнайточніше пригадати обриси її грудей, коли вони нависли над водою тієї обідньої години.

— Це означає щось погане?

— Пусте.

— Те, як дівчина це вимовила, свідчить про інше.

Мене здивувало Джейкове бажання порушити цю тему. Досі він згадував про події біля кар’єра лише через страх перед помстою, яку Морріс нам готує. Мене це влаштовувало, і я сподівався, що вся ця балаканина про лярву вивітрилася з його голови. Якби ж то…

Якийсь час я намагався його забалакати, однак мені також було відомо: якщо вже щось засяде в братовій голові, то так просто цього не виб’єш. Непокоїло, що він може запитати про це в батьків. А це вже стовідсоткова масштабна катастрофа. Виходу не було: я вирішив усе йому розповісти. Принаймні своє розуміння.

— Це дівчина з поганим вихованням, — я намагався подати все якнайделікатніше.

— Погане виховання, — повторив Джейк. Трохи помовчав, потім знову запитав. — А що він мав на увазі, коли сказав, що багатій полірує її?

Ці слова збурили в пам’яті випадок, що трапився під час візиту одного з татових парафіян, пана Казмарека. Він тримав величезну ферму з худобою. Поки батько стояв на подвір’ї і розмовляв з Казмереком, я гуляв на пасовищі. Коні тихенько скубли собі траву. Раптом чалий жеребець підбіг до чорної кобили. Його член, завбільшки з мою руку, ввійшов кобилі в зад. Після спарювання кінь зіскочив з її спини і знову почав скубти траву, наче все, що трапилося, не мало жодного значення.

Я намагався стерти цю картинку з пам’яті.

— Він мав на увазі цілуватися, — відповів я йому. — Ну, обнімашки й таке інше.

— Цілуватися? Хіба в цьому є щось погане?

— Ні, — запевнив я його. — Нічогісінько.

— Ти колись цілував дівчину?

— Так, тобто ні. Вона мене поцілувала.

— Хто?

— Лоррі Дітріх.

— І як воно?

— Це трапилося так швидко, що я не встиг зрозуміти що до чого.

— Ти не поцілував її у відповідь?

— Це сталося торік на ярмарку, — пояснював я братові. — Вона їла морозиво з локрицею, замурзалася й була схожа на вусаня.

Унизу мама грала на піаніно: вона повторювала мелодію хоралу. Мама завжди нервувалася перед виступами, які сама ж і організовувала. Гра її рятувала.

— Білявка, — мовив Джейк, — та, що була з Інґдалом, — симпатична. Вони цілувалися, як скажені. Вона лярва?

— Саме так, — я намагався не думати про її груди. — Так, вона лярва.

Усе гриміло з самісінького ранку так ніби зав’язався справжній бій — довгоочікуваний День Незалежності настав! Коли я прокинувся, батька вдома не було. Він поснідав і подався до церкви. Вікна кабінету були занавішені шторами, гучно гриміла музика, намагаючись заглушити гуркіт феєрверків. Мама теж прокинулася раніше, ніж зазвичай, — хвилювалася перед виступом того вечора. Вона металася вітальнею з цигаркою