Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

його чобітьми, та відімкнув важкий нашийник і наручники. Він зняв їх із неї та поклав додолу, а тоді, пожираючи її очима, простягнув руку, поштиво, наче вона була шляхтянкою. Кася завагалась — я знала, що вона хвилюється, бо може випадково зламати йому руку; я ж сподівалася, що вона це зробить, — і обережно вклала свою руку в його.

Він міцно схопився за неї та, повернувшись, повів Касю вперед, до підніжжя Драконового помосту.

— А тепер, Драконе, — тихо сказав він, — ти розповіси нам, як так вийшло, — і трусонув Касину руку, яку підняв, не відпускаючи. — Потім же ми увійдемо до Пущі — Сокіл і я, якщо ти надто легкодухий, щоб піти з нами, — і ми витягнемо мою матір.

Розділ 13

— Я не збираюся давати вам знаряддя для самогубства, — промовив Дракон. — Якщо ви наполягаєте саме на ньому, можете вдатися до нього, заподіявши всім іншим значно менше шкоди, упавши на той меч, який уже маєте.

У принца Марека напружилися плечі, довкола його шиї утворилися помітні вузли з м’язів; він відпустив Касину руку та ступив на поміст. Драконове обличчя лишалося холодним і непіддатливим. Гадаю, принц радо вдарив би його, але Сокіл рвучко піднявся з крісла.

— Прошу вибачення, ваша високосте, у цьому немає потреби. Якщо ви згадаєте ті чари, якими я скористався у Києві, коли ми захопили табір генерала Нічкова, то вони так само згодяться вам тут. Вони покажуть мені, як було виконано заклинання, — він усміхнувся Драконові натягнутими губами, не показуючи зубів. — Гадаю, Саркан визнає, що навіть він не здатен приховати щось від моїх очей.

Дракон цього не заперечив, але відрізав:

— Я визнаю, що ти — незмірно більш марнотратний дурень, ніж мені здавалось, якщо ти вирішиш віддатися цій безтямі.

— Я навряд чи став би називати марнотратством докладання всіх зусиль у розумних межах заради порятунку королеви, — промовив Сокіл. — До цієї миті, Саркане, ми всі схиляли голови перед твоєю мудрістю; ризикувати для того, щоб витягнути королеву і згодом стратити її, звісно, було безглуздо. Утім, ось просто перед нами, — він показав жестом на Касю, — докази існування ще однієї можливості. Чому ти так довго їх приховував?

Отакої! І це — коли Сокіл, не приховуючи цього, пе­редусім прибув сюди, щоб наполягти на тому, що іншої можливості немає, та засудити Дракона за те, що він узагалі дозволив Касі жити! Я мало не роззявила на нього рота, але він геть не показував, що усвідомлює зміну своєї позиції.

— Якщо для королеви є якась надія, я би сказав, що не спробувати — це зрада, — додав Сокіл. — Здійснене колись можна здійснити знову.

Дракон пирхнув.

— Кому? Тобі?

Ну, навіть мені було зрозуміло, що так навряд чи можна змусити Сокола завагатись. Його очі звузились, і він холодно повернувся та сказав принцові:

— Зараз я усамітнюся, ваша високосте, — маю відновити сили, перш ніж вимовити заклинання вранці.

Принц Марек відпустив його, махнувши рукою; я стривожилася, побачивши, що, доки я спостерігала за сутичкою, він говорив із Касею, охопивши її руку обома своїми. Її обличчя досі відзначалося тією неприродною нерухомістю, але я на той час уже достатньо добре навчилася читати його, щоб побачити її неспокій.

Я вже була готова рушити їй на допомогу, коли він відпустив її руку та вийшов із зали сам, крокуючи швидко й широко; він ішов нагору, а підбори його чобіт дзеленчали об сходинки. Кася підійшла до мене, і я спіймала її руку. Дракон супився на сходи, роздратовано вистукуючи пальцями по підлікотнику свого крісла.

— Він може це зробити? — спитала я його. — Він може побачити, як було застосовано заклинання?

Стук, стук, стук, вистукували його пальці.

— Ні, якщо не знайде гробниці, — нарешті сказав Дракон. За мить він знехотя додав: — А на це він може бути здатен: він має схильність до зорової магії. Але тоді йому доведеться знайти шлях усередину неї. Гадаю, на це йому знадобиться щонайменше кілька тижнів — достатньо довго, щоб я надіслав повідомлення королю та, сподіваюся, запобіг цій маячні.

Він, змахнувши рукою, наказав мені йти, і я з радістю пішла, тягнучи за собою Касю до кінця сходів і не зводячи сторожкого погляду з повороту вгорі. На другому сходовому майданчику я висунула голову та пересвідчилась у тому, що в коридорі вже немає ні принца, ні Сокола, а опісля протягнула ним Касю; коли ж ми прийшли до моєї кімнати, я сказала їй почекати за порогом, а сама розчахнула двері й зазирнула — порожньо. Я впустила її всередину, зачинила та замкнула на засув двері за нами, а ще підперла дверну ручку стільцем. Мені хотілося б замкнути їх чарами, якби Дракон не попередив мене, що не слід вдаватися до заклинань, але хоч як мені не хотілося ще одного візиту принца Марека, ще більше мені не хотілося, аби він згадав, що сталося під час останніх його відвідин. Я не знала, чи зможе помітити Сокіл, якщо я вимовлю малесеньке заклинаннячко для замикання тут, у своїй кімнаті, але я вже відчула його чари з кухонь, тож не збиралася ризикувати.

Я повернулася до Касі; вона важко сиділа на ліжку. Спина в неї була пряма — тепер вона завжди була прямою, — та руки вона щільно притиснула одну до одної на колінах, а її голова нахилилася вперед.

— Що він тобі сказав? — запитала я; у мені заворушився гнів, але Кася хитнула головою.

— Він попросив мене йому допомогти, — промовила вона. — Сказав, що завтра поговорить зі мною знову, — вона підняла голову та подивилася на мене. — Нєшко, ти врятувала мене — чи могла б ти врятувати королеву Ганну?

На якусь мить я знов опинилася в Пущі, глибоко під гілками; тягар її ненависті тиснув на мене, а тіні заповзали в мене з кожним вдихом. Зі страху перекрило горлянку. Але я також думала про заклинання «фулмія», що перекочувалося громом у глибині мого черева; про Касине обличчя та ще одне дерево, яке виросло, про обличчя під корою, розм’якле та розмите за двадцять років росту, яке зникало, наче статуя під текучою водою.

Дракон був у своїй бібліотеці, писав і дратувався, а коли я спустилася й поставила йому те ж саме запитання, він роздратувався не менше.

— Постарайся не набратися дурості на додачу до тієї, якою вже відзначаєшся, — сказав він. — Ти й досі нездатна розпізнати пастку? Це Пуща постаралася.

— Гадаєш, Пуща заволоділа… принцом Мареком? — спитала я, замислившись, чи пояснить це