Читати книгу - "Руїни бога"

— «Кінець сутінків», — і роздратовано пояснила, піймавши його розгублений погляд: — Це про жінку, яка мусить віддати свою дитину.

(«Дурень думкою багатіє», — сказала Берті). Віола демонстративно поглянула на важкий золотий годинник на зап'ястку. («Ролекс. Власне кажучи, це інвестиція»). Хто зна, що мав йому показати цей жест — може, що вона зайнята, а може, що вона успішна. Мабуть, і те, і те. Вона виплекала ідеалізований образ себе, сиділа на дієті, робила укладку, її волосся вигравало добрим десятком відтінків білого, які Тедді доти ніколи не бачив. Ніякої тобі хни, ніякого мішкуватого одягу. Оксамит і стрази, за які вона чіплялася аж до бальзаківського віку, відійшли в минуле — тепер він її бачив виключно у нейтральних костюмах по фігурі. «“Діти Адамові” змінили моє життя», — прочитав він у «Тижневику для жінок», який валявся у спільній вітальні (знічев’я погортав журнал у пошуках рецептів, які на обкладинці анонсували як «Дешеві й легкі вечері»). «Відома письменниця Віола Ромен розповідає про свій ранній успішний роман. “Ніколи не пізно реалізовувати свої мрії”, — сказала вона в ексклюзивному інтерв’ю». І так далі.

— Мушу йти, — сказала вона, рвучко встаючи, і махнула сумочкою на золотому ланцюгу. — Але ти мусиш подумати про будинки для старих, тату. Приватний санаторій, так їх зараз називають. Гроші — не проблема, я, звісно, поможу. Ось цей… — вона постукала про брошурі «Тополиних горбів» нігтем із рожевим лаком, — кажуть, дуже гарний. Ти подумай. Подумай, де хотів би бути.

«У Лисячому закуті», — подумав він. Ось, де я хотів би бути.

*

Тедді не став сперечатися з Ненсі, коли їй раптом забаглося переїхати, тож подав документи, щойно у «Йоркширських вечірніх вістях» з’явилася вакансія, і вже за кілька тижнів вони були у Йорку. (Швидко, як розтин). Ненсі швидко влаштувалася на півставки вчителькою математики у квакерську школу «Маунт» і з полегшею вернулася до кмітливих гречних дівчаток. Віола пішла у перший клас. Квакери Ненсі подобалися — вона казала, що це християнство, максимально наближене до агностицизму.

Тедді пам’ятав Йорк ще з війни. Тоді це був загадковий лабіринт темних вуличок і завулків. Туди приїздили, щоб випити й потанцювати, побушувати в «Барі Бетті», покрутитися у танцювальних залах «Де Ґрей», де можна було поспіхом поцілуватися із зацікавленими дівчатами з міста, затемненого на випадок авіанальоту. При мирному світлі Йорк вже не був таким потайним, історію повсюдно виставляли напоказ. У світлі дня місто подобалося йому більше, хоча й далі лишалося сповнене таємниць — варто зняти один шар, як під ним прозирав інший. Твоє власне життя видавалося дріб’язком перед глибінню історії. Думка про те, скільки доль проминуло і скільки доль забуто, дарувала йому дивну втіху. Такий вже природній лад речей.

Вони придбали солідний дім у передмісті, Тедді ніколи не думав, що мешкатиме у такому. На відміну від Мишачого котеджу чи Ейсвіку, в нього не було назви, лише номер, що пасувало до його безликої анонімності. «Характеру» в нього також не було. Нова Ненсі, не готова «майнути по перші нарциси», його оцінила — вона називала новий дім «раціональним і практичним вибором». Вони провели центральне опалення, закупили килимове покриття й осучаснили кухню й ванну. На думку Тедді, в дому не було жодних естетичних чеснот. Сильвію він обурив би, але на той час вона була вже два роки як мертва — її розбив інсульт, коли вона порядкувала коло своїх троянд. Про троянди завжди говорили із присвійним займенником — вони належали матері, й нікому крім неї. Їх вже не існувало — Памела доповіла, що нові власники Лисячого закута «викорчували» квіти.

— Думаю, штука в тому, — казала Урсула, — щоб не перейматися.

Але він переймався. Та й вона також.

Перші місяці після переїзду в Тедді серце стискалося від горя, коли він прокидався й чув приглушений хор передмість і далекий гул машин — мабуть, із траси А64. Він скучав за диким зеленим світом, що починався одразу за порогом — у Йорку не було ані кроликів, ані фазанів, ані борсуків, лише павичі в Музейних садах. Він не бачив лисиць, доки їхні вбогі міські посестри не почали нишпорити сміттєвими баками за «Феннінґ-Кортом». Тедді потайки виносив їм недоїдки, й ця потайна доброчинність приводила Енн Шофілд у жах. Вона вважала лисиць паразитами. («Сама вона паразитка», — сказала Берті. Інколи Берті нагадувала йому Сильвію, чи бодай найкращі сторони Сильвії).

За новим домом був величенький сад, тож він купив посібник із садівництва. На думку Тедді, сад — це приборкана й обмежена людськими штучками природа з підрізаними крилами, точно як Щебетушка, блакитна папужка, яку Віола випросила на день народження. «У клітці пташки краса», — пробурмотів Тедді, коли Ненсі повернулася із зоомагазину із пташкою.

— Знаю, знаю, — сказала вона, — розлютить небеса. Але папужок на те і розводять, щоб тримати в неволі. Шкода, але нічого іншого вони не знають.

— Ото це їх, мабуть, втішає.

Їхній другий військовополонений, бідолашна Злата, переїзду не пережив. Блейк не згадав акваріумних золотих рибок у переліку злодіянь, але напевно цього не схвалив би. Віола засмутилася, побачивши в акваріумі блідий трупик, і тоді Тедді знайшов доньці нашивку Клуба золотої рибки.

— Уяви, як вона на крильцях здіймається на небеса.

Виявляється, Щебетушку неправильно назвали — за своє коротке життя вона навіть не пискнула, а більшість часу або нервово дзьобала клітку, або переминалася з ноги на ногу на дерев’яному сідалі. У плинну мить ототожнення з цим мучеником Тедді подумав, що краще вже бути Ікаром, який прийняв падіння.

*

— Що, знову їдеш? — спитав він, намагаючись утримати невимушений тон.

— Так, знову, — легковажно відказала вона. — Ти ж не проти?

— Звісно, ні, просто… — він завагався, бо не знав, як висловити невдоволення.

Це вже втретє за останні три місяці Ненсі його полишала — вона повадилася навідувати сестер. Спочатку вона поїхала на південь у Дорсет, щоб помогти Ґерті переїхати, а потім рушила з Міллі на озера («подивимося котедж Вордсворта і все таке»). Міллі вела доволі-таки непутяще життя у Брайтоні й зараз саме була «між шлюбами».

— Мабуть, їй треба виговоритися, — сказала Ненсі.

Ненсі казала, що вона «пічкур», навіть на традиційні літні канікули на море не хотіла їхати. Щоліта вони втрьох — «родинний тріумвірат», як казала Ненсі, надаючи Віолі такі самі права, як у батьків, хоча насправді про тріумвірат не було й мови: вони були слухняні піддані маленького тирана, — так ось, вони щоліта покірно проводили канікули на східному узбережжі, у Брайдлінґтоні, Скарборо чи Файлі. Це не