Читати книгу - "Руїни бога"

— Тримай, стане краще.

Вона залізла назад у ліжко й повернулася до читання: вони поговорили про те, що треба змінити життя, і все вирішили.

Він ковтнув крейдянисті білі ліки й вимкнув лампу в себе в головах. Як то часто бувало, сон не йшов, і він замислився про Аґрестіса, який саме працював над статтею про водяних щурів.

Цього чарівного пана (Arvicola terrestris) з надряду Rodentia часто називають водяним щуром. Саме до цього виду належить загальний улюбленець Водяний Щур із «Вітру у верболозі» Кеннета Ґрема. На волі ця тваринка живе недовго й мусить перетнути життєвий пруг за якісь кілька місяців, хоча, як виявилося, у неволі живе значно довше. В Англії близько восьми мільйонів водяних щурів, що живуть, як у повісті Ґрема, у норах на березі ріки, в рівчаках, над струмками та іншими водоймами…

Незадовго до того, як він переселився з «Феннінґ-Корту» до будинку для людей похилого віку «Тополеві горби» — йому було вже далеко за дев'яносто, очевидно, неволя і з нього зробила довгожителя, — Тедді прочитав статтю в «Телеграфі» (читав із лупою). Автор статті стверджував, що в Британії лишилося не більше чверті мільйона водяних щурів. Він розізлився й рішуче підняв цю тему під час щотижневої зустрічі за кавою — решта мешканців аж розгубилася.

— Домашні норки, — пояснив він, — втікають і займають екологічну нішу водяних щурів. Пожерли наших щурів.

Серед старших мешканок «Феннінґ-Корту», які зібралися у вітальні, були й такі, що досі з похмурою рішучістю берегли свої норкові шубки, позакладавши нафталіном вутлі картонні шафи. їм не до водяних щурів, які Богу душу винні.

— І, звісно, — стояв на своєму Тедді, — ми знищили їхнє середовище існування, в цьому нам узагалі рівних немає.

І таке інше. Якби вони його слухали, а багато хто показово не слухав, то до кінця лекції мешканці «Феннінґ-Корту» знали б про водяних щурів (і дражливу тему глобального потепління) все.

Виступ Тедді на захист маленької, усіма забутої тваринки не знайшов відгуку за какао й шоколадними тістечками. (Не знайшли відгуку і його пристрасні промови про скромних їжаків і сірого зайця, «а зозулю ви коли востаннє чули?») Один із чоловіків, які жили у «Феннінґ-Корті» — правник на пенсії — пробурмотів: «О, то він із тих, хто з деревами обнімається?»

— Таточку, годі повчати людей, — сказала Віола.

Виявляється, Товстий контролер Енн Шофілд попросила Віолу «поговорити» з Тедді про його «агресивну» поведінку.

— Але ж ми за 30 років втратили майже 90 відсотків поголів'я водяних щурів, — упирався він. — Як тут не бути агресивним? А ти уяви, як почувалися водяні щури.

(«Що маємо, те не бережемо, а як втратимо, то плачемо, точно як у пісні», — сказала Берті. Тедді не чув цієї пісні, але добре розумів це почуття).

— Не дуркуй, — сказала Віола. — Я просто хочу сказати, що ти вже не в тому віці, аби розгортати чергову кампанію.

У жорстокому дарвіністському світі доньки дика природа мусила сама боротися за виживання.

— Тебе ця одержимість екологією в труну зведе, — сказала Віола. — Ти надто старий, тобі не можна хвилюватися.

«То це тепер екологія?» — подумав Тедді.

— Природа. Ми колись називали це природою.

На час того «нальоту» Віола вже розпочала кампанію за те, щоб перевести Тедді до будинку для старих, і привезла цілий стосик брошур. Кілька днів тому він упав — без наслідків, просто підкосилися ноги й він повалився, як акордеон, з якого випустили повітря.

— Сиджу на дупі рівно, — бурчав він, коли Енн Шофілд прийшла йому на допомогу (так, він упав біля червоної нитки і за неї смикнув).

— Тут не лаються, — дорікнула вона, мов хуліганові, хоча вчора Тедді чув, як вона, не помітивши його, сказала впертим дверцятам пральної машини: «Відкривайся, гівнюк ти такий». Її бірмінгемським говором докір звучав ще дошкульніше.

З мінімальною допомогою Товстого наглядача («це проти санітарних норм, я мушу викликати швидку») йому вдалося зіп’ястися на коліна, а там і перебратися на диван. Усе було гаразд, як не рахувати кількох синців, але Віола сприйняла це як «неспростовний доказ» того, що він уже не здатен «жити самостійно». Вона крапала йому на мізки, доки він не переїхав до «Феннінґ-Корту». Тепер вона намагалася витурити його звідти й запроторити до такого собі притулку «Тополині горби». Мабуть, вона не вгамується, доки не запихне його в домовину.

Вона розклала перед ним брошури різних будинків для старих і з натяком виклала згори рекламу «Тополевих горбів»:

— Ти просто поглянь.

Він побіжно їх переглянув — там були фотографії розсміяних людей із густим сивим волоссям без жодних, як він вказав доньці, натяків на гівно, сечу чи деменцію.

— Ти так багато лаєшся, — суворо сказала Віола. — Що з тобою?

— Я скоро помру, від того роблюся радикалом.

— Не дуркуй, — він зауважив, що донька вдягнена дуже нарядно. — Я декуди їду.

— Куди це декуди?

Вона завжди ненавиділа пояснювати, така вже в неї замкнута вдача. Якось, коли Віола була ще підлітком, він проминув її на вулиці. Вона була з однокласниками і вдала, що його навіть не помітила. Син на ім'я Г'ю такого не зробив би.

— Куди це декуди? — повторив він у надії витиснути пояснення.

— Мій роман екранізують, то зустрічаюся з продюсерами.

Слова «екранізують» і «продюсери» вона вимовила позірно-легковажно, щоб здалося, ніби їй байдуже на результат, хоча насправді це явно не так. Її другий роман, «Діти Адамові», вже екранізували. Фільм був поганенький, хоч і британський — Віола принесла йому дівіді. Не те, щоб книжка була шедевром. Не те, щоб він їй це сказав. Їй він сказав, що все «дуже добре».

— «Дуже добре» — і все? — вона звела брови.

Господи, цього що, не досить? Якби він таки дописав роман, над яким колись трудився, то «дуже добре» його цілком задовольнило б. Як же той його роман називався? Щось про сон і тихий подих, якась цитата Кітса, але ж із якого вірша? Він відчував, як його мозок затягують хмари. Може, Віола права й час записатися на прийом до Бога.

Її перший роман — «Ластівки на світанку» (ну й назва!) — був про «обдаровану» (чи бундючну до скрежету зубовного) дівчину, яку виховує сам батько. Роман явно задумувався як автобіографічний, Віола напевно хотіла йому щось сказати. Дівчина звідусіль зазнавала несправедливості, а батько був недалеким домашнім тираном. Сильвія не назвала б це Мистецтвом.

— Це який? — спитав він, щоб зібратися з думками й