Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– О, – зрадів Григорович, потираючи руки, – а у мене якраз вихідний. – І всівся за стіл в садочку осінньому, під уже напівголим горіхом, вареники їсти. Ближче до сусідів, щоб усе бачити з-за кущів, усе чути. Наче в телевізорі, тільки ще цікавіше, – дивитись, як ця процесія спершу навколо хати пішла бризкати, а потім уже всі всередину зайшли та заспівали.

Одна, котрась із бабусь-хористок, потім розповідала, що спершу в них узагалі конкурс був, хто піде, всі ж хотіли знати і бачити, що там у Філюніна в хаті. Згодом, коли всю хату покропили щедро, матушка, підспівуючи батюшці, принагідно ще цікавилася: мовляв, а тазики такі хороші де брали? А хто ремонт вам робив? А меблі з дерева чи ні? А скільки коштують? Ну, одне слово, недаремно прийшли. Пообідали ситно, обговорили, що все це вроки та чари, і пішли собі з миром, запевнивши, що тепер буде тиша і спокій.

А увечері, не чекаючи опівночі, знову почало завивати. Причому під осінній вітер ревло зловісно і приповідало конкретно, мало що не словами різними лайливими. Філюніну привиджалося всіляке. Він лежав без сну, в одязі, і чомусь почав пригадувати, як ручку в п’ятому класі у Дмитренко Наталки вкрав, а звалив на Сокирку Петра. І Петра покарали. Не взяли в піонери. А його, Філюніна, взяли. І Петро Сокирка підійшов і сказав: мовляв, як ти можеш, Філюнін, носити червоний галстук «с нашим знамєнєм цвєта одного» після всього. А Філюнін тільки сміявся. Потім Філюніну пригадалось, як він крав картоплю на городі голови сільради, і не тому, що картопля була потрібна, і своєї не бракувало, а так, на збитки, бо той – голова сільради, а Філюнін – ні. І сусідам-учителям усілякі капості робив, окріп під їхній виноград вилив, і виноград всох. І ще багато чого іншого… Коли почало розвиднюватися, під несамовите завивання «Ка-а-а-а-а-а-айся-а-а-а!!!» він і справді відчув докори сумління, слабкі, щоправда, що даремно він скаржиться на нових сусідів: мовляв, вони його землю забрали. Та коли зовсім настав ранок, подумав, а з якого це дива, і все ж таки вирішив, що вони йому все одно винні метр. Уздовж!

Вранці дружина, тиха Орися, мовчки пов’язала на тьмяне своє волоссячко хустинку, синеньку, скромну, зібрала речі, взяла сина Едіка свого щипливого за руку і пішла геть. До мами.

Філюнін поїхав кудись до обласного центру і привіз екстрасенса, матір Афінарину, огрядну таку жінку, в довгому синьому пальті, в численних косах різнобарвних по всій голові, з жирно підведеними чорним очима, кігтями довгими криваво-червоними, гострими. І з пугачем на плечі. Чи з совою. Живою. Біля плоту знову зібралися глядачі, а тут батюшка з матушкою, неначе просто повз двір проходили, густо плюнули Філюніну й Афінарині під ноги.

– Я, – сказала Афінарина, – «Битву екстрасенсів» виграла, поняли? – звернулася вона до Філюніна та всіх присутніх. – У мене вже рівень у шоу-бізнесі. Я знана телезірка. Так що гроші наперед!

Що вона там робила, як витанцьовувала, гачки залізні крутила в руках, дмухала на всі боки, карти розкидала, тупала, головою метляючи і закочуючи очі, дзвіночками деренчала і репетувала на когось невидимого, ножем у повітря тицяла! Ну кіно, одне слово. Сова її, чи хто воно там, геть перелякалося, ухало, ойкало і всюди зі страху наслідило. А Філюнін, люди кажуть, щоб розрахуватися з Афінариною, останнє з дому виніс і навіть бігав по сусідах позичати, але мало хто йому дав, бо гнівалися всі на його капосний характер і погану поведінку.

Отож, телезірка грошей багато взяла, проте не допомогла. Будинок тремтів ночами, а часом і вдень, якщо дослухатись, як і раніше. («Вітер осінній – це ж вам не легкий літній бриз, – усміхався Григорович. – Трапляється, що й цілодобово дме».) Люди до Філюніна, хто сміливіший, приходили навмисно, як на екскурсію, – послухати, але давали драпака, хрестячись. Голоси завивали по всій хаті. І ще здавалося, надто ночами, що хтось ходить і скрипить підлогою. Філюнін перебрався до літньої кухні. Схуднув, змарнів, пити не допомагало, одне слово, не життя.

– Ну шо, – ляснув себе по колінах Григорович, – а тепер можна й мені. – Встав і неквапом рушив на ворожу територію.

– Здоров, Філюнін. У тебе, я чув, проблеми, нє?

Філюнін сидів похмурий, неголений, страшний від безсоння. Подивився червоними очима, відмахнувся слабенько, не відповів.

– Так цей… Брат у мене рідний у горах живе. Також Григорович називається. Знахар він, травички всілякі знає, мед знову ж таки. Але може й інше. Може, викликати його? Хоча він не завжди погоджується. Не любить він цього. Але я можу поговорити.

І тут Філюнін схлипнув, розридався, сплеснув долоньками, з’їхав спиною з лавки, гепнувся в пилюку на коліна і заголосив:

– Викликай, Григорович! Вблагай брата свойого, все віддам. Хочеш – бери скільки треба метрів уздовж, саджай що хочеш, хоч малину, хоч порічки, хоч що. Бери хоч весь двір. Допоможи! Жизні нема-а-а!

– Так. Добре. Ти, Філюнін, зникни куди-небудь на добу. Щоб тебе тут не було. І всім скажи, інакше не допоможе. Брат мій глядачів ох як не любить, може розвернутися і поїхати. Поняв?

– Поняв, поняв, – втираючи сльози рукавом, шморгаючи носом і метушливо підводячись, відповів Філюнін. – Усе поняв. Усе зроблю. Все!

Філюнін за секунду здимів до тещі своєї. А Григоровича брат, котрий також Григорович, для годиться