Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– А нехай він мені мій метр віддасть. Уздовж, – плаксивим голосом заскиглив Філюнін. – Відрізав собі мою землю вздовж і засадив своїми аґрусами й порічками.

– Та нічого він у тебе не відрізав, ми ж перевіряли. Йди звідси, Філюнін, справ море, а ти голову мені морочиш.

– Слухай, Діомидович, я так більше не можу! – скаржився дільничному Григорович. – Філюнін здурів зовсім! То він огорожу пересував – тричі! Шарудів усю ніч, пихтів, копав. А коли я з жінкою і дітьми на весілля до кума в Молдову поїхав, так він, невгамовний, свій пліт майже взагалі до моєї хати переставив. А коли я посадив між нашими дворами порічки, то він мені їх всі порубав. Він же хворий на голову. Таж не битися мені з ним! Воно ж худеньке, маленьке, ще й п’є. Ану ж подохне?

– Не знаю, Григорович, до тебе в тій хаті вчителі жили, то повтікали – Філюнін їх довів, вимагав о десятій вечора світло в хаті вимикати, позаяк йому в очі світить і він спати не може. Ходив туди, підглядав і стучав. І нічого не помагало – ні вмовляння, ні погрози, ні штори щільні, нічого. Затемнення повісили, знаєш, як у війну, не дай боже, так влітку ж повітря хочеться. Кисню…

– Гаразд, – Григорович встав, зняв із вішалки кашкета, – не можеш вплинути, Діомидович, я тоді сам.

– Е! Е! – дільничний потягнувся всім тілом з-за столу слідом за Григоровичем. – Ти там без криміналу, а то он у тебе під яблунею бутель горілки закопано. Краденої.

Григорович різко розвернувся у дверях, безсило розвів руками і пометляв головою:

– Діомидович! І ти? Не горілка, а вино домашнє. На весілля меншому… і не бутель, а діжка! І не під яблунею, а під грушкою. От же ж!

– А що ти йому наливав? Самогон?

– Який??? То ж віскі! Віскі! Знаєш таке?.. Так. Усе. Воювать то воювать.

Григорович сплюнув і вийшов.

Ну що тут можна сказати? А ось що…

Минуло півроку.

Григорович наш чоловік мудрий, терплячий. Дочекався-таки, коли Філюніни поїхали з дому на кілька днів. А у Григоровича брат є, також Григорович, із Шешор, могутній дядько, ще більший за нашого Григоровича, такий ведмідь карпатський з бородою… Наш, значить, Григорович – старшина на погранзаставі, а брат його, ну той, що також Григорович, але з бородою, він муляр, будівельник, а головне – пасічник. І лікар народний. Ну і всяке інше умів робити загадкове. Хоч і не завжди хотів.

Тож ось що вони вигадали: коли Філюнін із родиною в гості поїхав до тещі, залізли до Філюніна на дах і в комині… А-а-а-а! І з комина обережно витягли одну цеглину, а замість неї встановили порожню пляшку горлечком всередину. Замурували, заштукатурили. Ну і все. Тепер треба було просто зачекати.

Філюнін приїхав за два дні, і родина його також: дружина, непримітна, немов тінь, синок – худенький, чубатий і рябий, з бешкетними оченятами. Філюнін походив сюди-туди, носом покрутив, щось кроками поміряв між своїм домом і домом Григоровича, скривився, покивав головою.

– Ага! – і собі покивав Григорович із-за фіранки. – Давай-давай, міряй-міряй.

Ну і настав вечір. Час спати. А тут вітерець такий здійнявся. Звичний для вересня. Щоправда, для когось звичний, а для когось і не дуже. Вночі у Філюніна вдома щось почало завивати. То мов звір, як то кажуть, то мов дитя. То взагалі незрозуміло як хто або навіть що.

Григорович краєм чутливого свого вуха вловив, як опухлий від безсоння Філюнін вранці раненько скаржився комусь по телефону, що вночі завивало, змінювало інтонацію, грозилося, що дім тремтів, що боялися спати, а вранці все минулося.

– Ну так авжеж, – знизав плечима Григорович, буркочучи собі під ніс, – вітер стих, воно і мовчить.

Філюнін викликав дільничного. Той прийшов, понятих узяв, свідків знову ж таки, вболівальників набігло з усієї вулиці (а вболівали, щиро кажучи, не за Філюніна, а за того, хто мов звір і мов дитя). Протокол склали, ще дільничний із підозрою зиркав на Григоровича, а той саме на роботу збирався, ремінь затягував, поглядаючи на сусіднє подвір’я, до «уазика» свого всідався. Але нічого протизаконного не знайшли. Люди почали шепотітися, що пороблено і наврочено хаті Філюніна.

– Це не до мене, Філюнін. Це… – дільничний, віддаляючись, пальцем непомітно погрозив Григоровичу. – Це ти вже сам розбирайся. Навіть і не знаю з ким.

А Григорович подивився на дільничного Діомидовича прямо, брови обурено звів: «Шо? А я тут до чого?!»

Наступного дня знову з відчиненого вікна було чутно, як дружина Філюніна Орися, жінка досі цілковито беземоційна, завивала та голосила, точнісінько як той хтось чи щось, бо всеньку ніч протремтіла зі страху. І в будинку страшно було, і на вулицю ще страшніше вийти, адже невідомо, де, звідки і хто завиває:

– Клич батюшку! – кричала вона. – Інакше піду і сина заберу! Остогид ти мені, Філюнін, остогид!!!

За