Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

Інтенсивний період культурно-мистецького життя не перервався після вступу до міста Добровольчої армії генерала А. Денікіна. 8 вересня 1919 р. відбувся концерт-бал на підтримку білогвардійського руху, організований товариством «Дом Польський», в якому брали участь Г.Г. Нейгауз, К. Шимановський, Я.К. Зав'ялов та Квятковська. Публіцистичні рефлексії К. Шимановського в газеті «Війна і мир» закликали відмовитись від руйнації світу й згадати про духовні цінності народу. Ніби перегукуючись із словесними роздумами композитора, ТЛНМ активно готувало вшанування 90-річчя від дня народження і 25-річчя від дня смерті Ант. Рубінштейна, що широко відзначалося спільнотою міста.

Хвиля виконавської діяльності поступово дегресувала в бік окремих просвітницьких заходів, фінальною межею яких виявився січень 1920 р. — час остаточного утвердження радянської влади. Упродовж другої половини 1919-1920 рр. учасники культуротворчих заходів поступово і назавжди роз'їхалися з міста: К. Шимановський від'їхав до Варшави, Г.Г. Нейгауз — до Києва, В. М. Гольдфельд — до Харкова, Л. Балановська і В. Дешевов переїхали до Севастополя, Б. Кохно пробрався через Польщу до Парижа, Н.Г. Нейгауз виїхала до Німеччини тощо.

Означений період отримав високу оцінку Г.Г. Нейгауза, який свідчив, що «Єлисаветград ніколи ще не переживав такого „розквіту“ музичного життя, як у те літо 1919 року[12]» [14, с. 34]. Подібну точку зору підтримав В. Гольдфельд, який підкреслював, що в регіоні «склалася дуже сприятлива музична атмосфера» [5]. Таким чином, 1918-1920 рр. стали кульмінаційною фазою розвитку процесу професіоналізації, відтвореного в структурних підрозділах:

• концертної організації, зокрема в цілеспрямованих акціях «Історичних концертів», концертів-мітингів, камерних зібрань за участю музикантів-фахівців;

• розвиненої культурно-мистецької системи, в підвалинах якої сформувалися такі вагомі виконавські колективи, як симфонічний оркестр, струнний квартет, тріо, оперне товариство тощо;

• музично-освітньої галузі, всередині якої визріли реформаторські проекти реконструкції устрою за зразком столичних форм підпорядкування;

• функціонування низки музично-громадських осередків (товариства «Просвіта», ТЛКМ, єврейських та польських спілок та ін.), що займалися вихованням зацікавленої слухацької аудиторії шляхом улаштування сольних концертів, вечорів камерної музики, доброчинних акцій.

Отже, в ситуації загальноукраїнських визвольних змагань, за існування двох офіційних столиць — Києва як осердя національно-демократичних сил та Харкова як центру більшовицького режиму — повітовий Єлисаветград фактично згуртував навколо себе творчий потенціал і рухав культурні процеси Центральної України згідно з відцентровими принципами адміністрування мистецьких столиць. У даному випадку локально-крайова специфічність провінційної зони як самодостатнього середовища з розвиненими інфраструктурними компонентами та профільно сформованим професіоналізмом, спонукала до вимушеної тимчасової заміни функціональної природи залежної територіально-суспільної одиниці на носія панорамної сукупності прогресивних тенденцій, що стануть визначальними для соціокультурного розвитку 1921-1930-х рр. Досвід, отриманий у ході зміцнення підвалин професіоналізму Єлисаветчини, було втілено учасниками процесу в якості керманичів організації Севастопольської консерваторії (В.М. Дешевов, Л.М. Балановська), сприяли їхнім лідируючим позиціям у музичних осередках Харкова (В.М. Гольдфельд), Києва (Г.Г. Нейгауз), Варшави (К. Шимановський).

Таким чином, у 1917-1920-х рр., незважаючи на зміни влади, музична творчість Єлисаветчини переживала надзвичайний підйом, що стверджує постулат про вищість мистецтва над політикою та про виняткову роль особистості в історії.

Розвиток української періодики краю початку XX століття був пов'язаний із діяльністю українських політичних партій та громадських організацій. Відділи українських політичних сил з'явилися в Єлисаветграді ще в часи революції 1905-1907 років, проте справжньої політичної ваги набули вже після Лютневої революції 1917 року. На той час певний вплив у місті та краї мала Українська партія соціалістів-революціонерів, яка заснувала по селах відділи народної оборони.

Під час виборів до єлисаветградської Ради робітничих і солдатських депутатів 1917 року з-поміж 20087 виборців цивільного населення та 5 233 — від військових частин за українських соціал-демократів проголосувало 3640 цивільного населення та 1000 виборців із військових частин [1]. Більше голосів набрав тільки Єврейський національний блок та кадети. Отже, майже третину місцевих органів влади становили проукраїнські діячі.

Українська Центральна Рада у Єлисаветграді не заснувала жодного офіційного періодичного видання. Організацію інформаційної діяльності взяли на себе проукраїнські громадські товариства та окремі небайдужі активісти. При єлисаветградському відділенні Селянського Союзу видавалася газета «Известия Елисаветградского Крестьянского Союза», яка виходила у друкарні І. Пікуса двома мовами й у першу чергу представляла інтереси свідомих українців — переважно заможних селян.

Газета була соціалістично спрямована. Перший номер — за 8 квітня — був присвячений актуальним суспільно-політичним та офіційним питанням, що стосувалися життя селян: «Організація особливого земельного комітету», «Про передачу в казну кабінетських земель», «Хлібна монополія», «Постанова про передачу хліба у розпорядження держави», «Тверді ціни на зернові хліба у районах виробництва» та повідомлення від Тимчасового Уряду «Тверді ціни на предмети першої необхідності». У наступних номерах публікувалася офіційна інформація про діяльність Тимчасового Уряду.

Вже в № 2 від 15 квітня були вміщені проукраїнські матеріали, у яких піднімалися питання незалежності України, розвитку рідної школи та національної освіти загалом. Так, у матеріалі П. Христюка «Товариші Кооператори-селяне», окрім питань екзистенції селян у час революції, автор підняв питання рідної мови: «Треба вжити заходів, щоб у стінах школи нашої негайно залунало рідне слово... і слово наше повинно голосно залунати по всій країні нашій — в церкві, в суді, а насамперед — в школі. Слово рідне — велика сила, велика зброя і ви, товариші, негайно повинні взяти ту зброю до своїх рук». Публіцист наголошує на необхідності патріотичного виховання у школі задля захисту своєї незалежності: «Ради сільські й волостні, станьте як найближче до справи освітньої, подбайте про те, щоб ваших дітей навчали доброї науки і рідним словом. Темнота народня — найбільший ворог волі народньої... У вільній країні всі громадяни повинні бути зрячими, письменними, щоб не