Читати книгу - "Коли курява спаде"

часом ситуація покращувалась і ми повинні були стати найбагатшими серед туси — адже ми посадили так багато маку. Сезон збору врожаю вже давно завершився. Люди, яких уповноважений Хуан надіслав виготовляти опій, допомогли нам підрахувати нашвидкуруч, і вийшла цифра, якої всі злякались. Ніхто й подумати не міг, що якийсь худорлявий старий китаєць принесе родині Мерці таке величезне багатство. Туси навіть спитав:

— Хіба худорлявий стариган може виглядати богом багатства?

Уповноважений Хуан прибув, коли всі на нього вже очікували.

У той день із самої глибини неба на землю падав дощ. Зима мала вже ось-ось прийти, тож краплі, що із шурхотом летіли з високої сірої хмари, були крижаними. Дощ ішов усю першу половину дня, а в другій — перетворився на сніг. От такої години коні уповноваженого Хуана та його почту й причалапали по калюжах талої води на дорозі. Уповноважений Хуан у фетровому капелюсі, притрушеному снігом, який тільки цього сезону на ньому не танув, явився верхи на коні перед родиною Мерці. Управитель поспішив розгорнути приготовлені на цей випадок вітальні гасла, однак уповноважений сказав:

— Не потрібно цього, я ледь живий від холоду.

Його заштовхали в натовп перед мискою з розжареним вугіллям і посадили там, він двічі голосно чхнув. Йому принесли багато всього, що може зупинити застуду, однак він захитав головою й сказав:

— Тільки пані може мене зрозуміти, все ж таки вона — китаянка.

Дружина туси піднесла йому приладдя для куріння й сказала:

— Це — плоди того насіння, що ти нам привіз, і твої ж люди виготовили, спробуй.

Уповноважений Хуан глибоко вдихнув і ковтнув повітря, а потім надовго закрив очі, коли ж їх відкрив, то сказав:

— Гарний товар! Гарний товар!

— На скільки срібла його можна обміняти? — нетерпляче спитав туси.

Мати зробила батькові знак, що не потрібно хвилюватись, на що уповноважений Хуан розсміявся:

— Давайте без цього, пані. Мені подобається прямодушність туси. Він може отримати так багато срібла, як він і подумати не міг.

Туси спитав, скільки точно.

Уповноважений Хуан поставив йому запитання зі свого боку:

— Чи може туси сказати, скільки в нього зараз у замку — але не більше й не менше?

Туси наказав своїм людям відступити за ширму й тоді повідомив, скільки в нього в замку срібла.

Після цього уповноважений Хуан провів рукою по своїх жовтих вусах і замислено сказав:

— Дійсно, не мало, але й не дуже багато. Я дам тобі стільки ж срібла, однак ти мусиш погодитись купити в мене на половину половини цих грошей нову зброю й озброїти своїх людей.

Туси з радістю погодився.

Уповноваженого Хуана нагодували, показали йому концерт, а дружина туси розпорядилась одній із служниць розважити його під час бенкету й куріння, а також прислужити в ліжку. Уся родина знову зібралась разом. Навіщо? На збори. Так, ми теж проводимо збори. Тільки ми не говоримо: гм, сьогодні у нас збори, ми будемо обговорювати таке і таке питання. На тих зборах ми вирішили розширювати сховище срібла. У той же вечір наш кур'єр вирушив до старост поселень із розпорядженням виділити нам каменярів і різноробочих. Домашні охоронці також були викликані зі зброярні. Крім того, туси наказав ще потіснити злочинців у підземній в’язниці, щоб звільнити місце для тієї купи срібла, яка мала ось-ось потрапити нам до рук. Однак відселення в’язнів із трьох камер підземної в’язниці до кількох інших камер насправді створювало тисняву. Один з таких відчайдухів, що вже більше двадцяти років просидів у в'язниці, висловив своє незадоволення: він зауважив, що так багато років просидів сам-один у просторій кімнаті, й запитав, чи невже теперішній туси гірший за попереднього?

Ці слова відразу ж досягли горішніх поверхів замку.

Туси зробив маленький ковток чангу й сказав:

— Скажіть йому, нехай не хизується своїм стажем, незабаром у нього буде простора кімната.

Якщо Мерці повинні були отримати стільки срібла, скільки й не снилось іншим туси, то їхня родина мала стати багатшою за найбагатших туси в історії. Однак той злочинець зовсім нічого про це не знав, тож сказав:

— Не потрібно розповідати мені, яким буде завтра. Воно ще не розвиднилось, однак я почуваюся гірше, ніж було до того, як стемніло.

Почувши ці слова, туси розсміявся:

— Тож він не може побачити світла? Гаразд, покличте ката, нехай він відправить його до більш просторого місця.

У цей момент мої повіки зробились дуже важкими, настільки важкими, що їх не підтримали б і хатні колони. Хоча то був дуже веселий вечір, я весь час позіхав, тож мати дивилась на мене розчаровано. Мені ж не хотілося навіть вибачатись. А служниці Дролмі в той