Читати книгу - "Panicoffski"

шортах ходять і помолитися до бразилійської церкви, де атмосфера взагалі є досить розслаблена. Якось не відчувається ця піднесена урочистість. Під час служби гімни співають якісь надто веселі, як на моє вухо, що звикло до більш суворих європейських традицій. Усі підтанцьовують, хоча бразилійці дійсно народ дуже набожний. Пам’ятаю, як на виході з однієї з найстаріших бразильських церков Діви Марії у найстарішому місті Порту Сеґуру, де Кабрал відкрив цю чудову країну, я наштовхнувся на симпатичну сорокарічну жіночку — носійку шортиків, яка туди саме заходила. Я перехопив заздрісний погляд священика в її бік — нічого не вдієш, «Антарктика» — суперове пиво.
Так, ми на пляжУ!

Бразилійцеві абсолютно чужинським здалося б инше поняття, або радше своєрідна життєва філософія, яку добре розуміють і пам'ятають українці. У 1980-х мене й моїх київських приятелів у розпал літньої спеки неодноразово затримували всюдисущі «таліби» в цивільному за носіння цих самих шортів. Причину вони завжди викладали однаково: «Ви шо, на пляжУ?» Це запитання було б риторичним у Бразилії, що являє собою один велетенський пляж як у прямому, так і в переносному значенні, — як спосіб життя, як бразилійська життєва філософія. Пляж у Бразилії — це соціяльна інституція, щось на кшталт пабу в Англії, тобто місце, куди люди йдуть поспілкуватися, потанцювати, випити, попоїсти, пограти в спортові ігри, послухати музику, та ще й позасмагати і скупатися в Атлантичному океані. Пляжі в Бразилії — це й естетична насолода, комбінація шедевру, що його бразилійцям подарувала природа, з красою, що нею Бог нагородив самих бразилійців (цей подарунок вони цінують і підтримують свою красу дуже наполегливо, про що буде далі), а також із приголомшливими неповторними бразильськими костюмами для купання і пляжною модою загалом.

Власне, на цих пляжах бразилійці провадять більшу частку свого життя.

Король усіх пляжів — це Копакабана в Ріо, найвідоміший і найімпресивніший у світі. Цьогорічний карнавал — давно позаду, але festa — бурхливе бразилійське свято — тут не припиняється ніколи. Я вийшов сюди у звичайний робочий день, але побачив цілі натовпи «каріок». Звідусіль долинали запальні ритми самби — то аматорські оркестри розважали публіку, граючи мало не на кожному розі. Нарід, що оточив оркестри, невтомно танцював — малі й старі поруч: я бачив, як майстерно біля мене перебирали ногами 5-річна дівчинка і 80-річний старий. Самба потребує моря енерґії, — иноді доводиться робити близько чотирьох перемінних кроків на секунду, причому у той-таки час задіяно й мало не всі инші м'язи. Коли танцюють аси зі шкіл самби, то якимось незбагненним робом хвилююче перемінно рухаються певні делікатні частини тіла, і це може довести до нестями представників протилежної статі, зокрема тих, що не знайомі з бразилійською культурою. Практично всі бразилійці досить добре вміють танцювати й инші свої традиційні танці: форро, ламбаду, аше. Я уявив собі, що вкраїнці теж усі, як один, спонтанно дають гопака десь на київському Трухановому острові. А може саме тому бразилійці в масі й виглядають такими зґрабними й тендітними, що так багато й зовсім без причини танцюють? Не раз у Бразилії і я долучався до юрм, що танцювали самбу. У тому середовищі панує безтурботність, веселощі й радість життя, задоволення, що ти є на цій землі. Тебе тут відразу сприймають як одного зі своїх. А якщо ще й непогано танцюєш, то твої намагання цінують — підбадьорюють, незнайомі люди поплескують по плечі, жінки цілують…

Маємо контакт!

Мені дуже подобається ця контактність латинського світу, де дотик є такий важливий у людському спілкуванні. Коли з тобою розмовляють знайомі бразилійки, то вони стоять близько до тебе і час від часу легенько торкаються твоєї руки чи плеча, коли треба підкреслити якусь думку. Створюється атмосфера якогось особливого тепла. Це є повна протилежність до абсолютно фізично неконтактної поведінки моїх колишніх краян-англійців, які часто просто панікують, коли їм випадком доведеться спілкуватися з представниками латинського світу. Під час розмови вони будуть доволі кумедно маневрувати, аби уникнути дотику, а якщо ще, крий Боже, спілкування йде між бразилійською кралею і англійцем, який ні про що не здогадується, то останній може почати робити далекосяжні висновки, ясно, що безпідставно.

Бразилійці не надають того значення, що ми, навіть поцілункам. Маю на увазі не ті, що вони ними обмінюються при кожній зустрічі як привітання, а саме ті, що їх ми сприймаємо як еротичні. Якщо сказати просто, то ці поцілунки для бразилійця часто нічого не означають і нікуди не ведуть. Тобто людина тобі не є огидною, — це вже непоганий привід, аби цілуватися з нею в губи. Але то ще не є знак, що потім ти з нею хочеш бачитися, зустрічатися, спати. Часто такі цілунки відбуваються за присутности твого дійсного коханця без жодних наслідків. У Англії я певний час серйозно зустрічався із бразилійкою, і вона просто вимагала, щоб я цілувався і з її бразилійськими подругами! У Бразилії на маленькому курортному острівці Морру джі Сан-Паулу я постійно ставав свідком дивних сцен, коли хтось удень цілував на пляжі одну жінку, яка потім увечері на диско цілувалася вже зовсім з иншим, а сам він у цей-таки час проходив повз це диско під руку також з иншою. Або взяти двох хлопців, що з ними там познайомився. Весь вечір вони зваблювали двох убивчих краль, цілувалися. Відтак дівчата втомилися, і хлопці пішли провести їх до готелю. За півгодини вони повернулися, взявшися за руки вже з двома иншими!

Але справжнє кохання, на думку багатьох бразилійців, не повинно бути в усіх на виду. Інтим має бути цілковитим, куди бажано, аби зовнішній світ зовсім не мав доступу. Як казала мені моя бразилійська дівчина: хочу бути лише з тобою, але мене просто нудить з думки, що в місті будемо постійно стикатися з якимись напівзнайомими і треба буде казати: знайомтеся, це — моя дівчина, це — мій хлопець. Бррр…

Sinto saudades de voce, коханий