Читати книгу - "Непрохані"

хтось із її босів мені подзвонив, поклав слухавку. Хвилину сидів, думав, аж тут задзвенів мобільний. То був колега. Виявилося, що їм телефонував Літтон, який шукав мене. На щастя, помічник тільки сказав, що мене немає на місці, а про Сієтл ні слова. Що ж, може, то збіг обставин. Але дуже дивний! Я пішов назад по тій адресі, понатискав дзвінки — ніхто не відповів. Тоді я їх знову набрав. Цього разу слухавки ніхто не взяв, але я дещо почув. Почув, як дзвонить телефон десь у тому будинку нагорі.

— Ти почув, як їм дзвониш?

— Саме так. Я кинув слухавку і набрав номер знову — хотів перевірити свій здогад. Відступив від дверей на кілька кроків — так, дійсно десь у будинку дзвонив телефон. Він дзвонив і дзвонив… а потім я пішов геть і полетів додому.

Він підняв руки, показуючи, що закінчив свою оповідь — і тепер чекає чогось від мене. Я не дуже розумів, чого саме.

— Ти відтоді з ними контактував?

— І неодноразово. У Чикаго ми вели справи як завжди. Треба було закінчити зі спадком Кренфілда, зовсім трохи лишалося.

— Ти говорив про свою поїздку Бернелу чи Літтону?

— Ні,— похитав він головою. — Я просто не зміг сформулювати питання. Агов, чуваче, а як так вийшло, що твоя контора — то занедбана будівля? Я намагався розказати одному зі старших партнерів, але той мало не пальці у вуха собі встромив, щоб нічого не знати. Ніхто не хотів слухати про нові чудеса навколо Кренфілдової справи.

Як я їх розумів!

— Люди знімають дешеве приміщення. Звичайна справа.

— Джеку… от уяви, що ти зібрався вмирати і хочеш владнати свої справи перед тим. Ти станеш довіряти їх юристові, який працює в собачій будці? Маючи кількасот зароблених мільйонів і все життя співпрацюючи з суперпрестижною юридичною фірмою у Чикаго?

— Не думаю. А ти впевнений, що твій інтерес у цій справі ніяк не пов’язаний з бажанням урятувати свої статки за рахунок стариганевого спадку?

— Та пішов ти, Джеку.

— Ґері, просто скажи, що саме ти від мене хочеш почути.

Фішер показав на щось з іншого боку перехрестя, трохи далі на північ.

Простеживши за його жестом, я побачив низку пошарпаних будівель. Подертий плакат повідомляв, що ми в районі Беллтаун. Біля кав’ярні на розі сиділо двійко дуже зморених персонажів, схожих на вуличних злочинців. Далі виднілася крамниця, що наче намагалася зійти за книгарню, та насправді в ній точно торгували порнографією, ба й наркотою.

Ще далі виднілася брудно-брунаста будівля з затуленими картонними щитами вікнами. Над вітриною на нижньому поверсі виднілася облущена вивіска, де білим по чорному було написано «Людина-біб». Ліворуч від довгого прямокутника вітрини були непримітні двері металевого кольору. Я витяг Фішерів конверт і дістав перше фото, хоча й не потребував звірятися з ним, щоб упізнати двері, на тлі яких стояла Емі.

На якусь мить мені здалося, що вона й нині там — стоїть, ледь обернувши голову в мій бік, ніби поглядає на мене, і видається геть незнайомою.

Розділ 20

Я рушив на той бік вулиці, заледве звернувши увагу на вантажівку, що просвистіла повз. Діставшись тротуару, я розвернувся на південь і звірив побачене з другим фото. Так, це був той самий краєвид.

— Так, — кивнув Фішер, підходячи до мене. — Я стояв якраз на сусідньому розі.

Я підійшов до вітрини і спробував зазирнути всередину, але картонки було приладнано на совість. Далі спробував штовхнути двері — не піддалися. Двері були великі, важкі, оздоблені заклепками з усіх боків і щільно прилягали до лутки. Численні прошарки фарби додавали їм неприступності. Придивившись до клямки, я побачив, що коло замкової щілини є скабки блискучого металу. Ці двері нещодавно відчиняли.

Відступивши на кілька кроків, я знову роззирнувся навсібіч. Двері були чудово видимі з відстані у двадцять п’ять метрів з будь-якої точки навколо. Загалом будівля мала грубо-монументальний вигляд, властивий спорудам початку століття, які ніби обіцяли простояти отак солідно і надійно цілу вічність. Кожен поверх мав по три великі вікна. На другому й третьому скло частково побили, і натомість у вікна було вставлено картонні щити. На четвертому поверсі шибка вціліла, і в ній відбивалися хмари — тобто світло всередині не горіло. На вершечку водостічної труби праворуч було видно уламки скла й росло невеличке деревце.

Відірвавшись від споглядання височини, я помітив, що кримінальні елементи біля кав’ярні наче нами зацікавились. Я рушив до них, Фішер — за мною.

Обидва чоловіки були вбрані у поношені кофти з каптурами, брудні сині джинси — і дуже нові кросівки. Риси облич були начебто різні, проте самі обличчя чомусь здавалися цілком ідентичними. Обшарпаний металевий столик, за яким вони сиділи, був порожній. Один з чоловіків ліниво мені всміхнувся.

— Чую запах, — мовив він. — Чуєш запах?

— Запахло смаженим, — кивнув другий.

— Старий жарт, — прокоментував я. — Середньовічний прямо. То ви одне одного нанюхали, бо особисто мені аж сюди тхне. Як піде дощ, постійте трохи надворі.

Посмішка першого згасла.

— Шо тобі треба?

— Отой будинок, біля якого я зупинявся. Що ви про нього знаєте? Хтось заходив у нього, виходив звідти?

Вони захитали головами, ніби хтось одночасно смикнув за нитки.

— Ага, — кивнув я. — Хріна лисого ви знаєте. Ви, бачу, нетутешні. Мабуть, щойно з Парижа за студентським обміном. Прилетіли й одразу в кав’ярню, круасаном похрумтіти з