Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

(Атлі) помер на шлюбному ложі за нез'ясованих обставин. За однією з версій, його вбила молода дружина Ільдіко (від германського імени «Хільда», звідки також «Крімгільда» і «Ґрімхільд», матір Ґудрун), аби помститися за батька і братів, убитих гунами. Прикметно, що на континенті цей сюжет не набув розвитку ніде, крім німецьких (особливо верхньонімецьких) теренів, а ті самі бурґунди, готи, франки та їхні нащадки його забули. Ще цікавіше, що саме на Півночі ця історія набула величезної популярности та значущости, а імена персонажів (Атлі, Сіґурд, Ґуннар, Хьоґні тощо) — одні з найуживаніших, принаймні в Ісландії. Але про вплив вьольсунґо-нібелунґівської міфологеми на нордичну літературу і культуру загалом треба говорити окремо.

Лишається питання, чому цю та наступну пісню названо «гренландськими». Тут не існує консенсусу. Можливо, ці пісні було вперше записано чи принаймні зведено в єдиний наратив саме у Гренландії, але жодного доказу цього не існує, втім, так само, як і доказів протилежного. На суто мовному (лексичному) рівні цей текст досить архаїчний і не дуже відрізняється від решти еддичних пісень, тобто нема змоги казати про значний вплив гренландської мови, яка, втім, і сформувалася пізніше, і не надто відрізнялася від давньоісландської.

У строфі 21 Ґуннар просить принести йому серце Хьоґні. Питання: навіщо? Далі в пісні подається відповідь: мовляв, щоб упевнитися, що більше ніхто не знає, де заховано скарби. Але це скидається на пізнішу раціоналізацію. Дослідники, посилаючись на те, що подібних пояснень немає у «Гренландських промовах Атлі», зазначають, що тут ідеться про рудимент якогось давнього міфу, одним з елементів якого було жертвопринесення. Однак уже на момент створення пісні міф було втрачено, відтак виникла необхідність хоч якось витлумачити таку небуденну жорстокість щодо свого родича (до речі, тим самим може пояснюватись і дія Ґудрун щодо своїх синів від Атлі, строфи 36-38).

Гренландські промови Атлі

Ця пісня є найдовшою з корпусу пісень про героїв. Її сюжет повторює сюжет пісні «Гренландської пісні про Атлі», проте містить нові подробиці, діалоги, сцени, персонажів тощо. Також від попередньої пісні, на якій, імовірно, «Гренландські промови Атлі» і базуються, вони відрізняються неквапливим плином подій, елементами елегії, повторами, поясненнями, роздумами. Героїчне тут почасти поступається ліричному. Важко твердити напевне, чи це відбиток південної (можливо, англосаксонської) поетичної традиції, а чи розвиток власне північної словесности. Цікаво, що увага виразно акцентується на постатях Ґудрун і Хьоґні, так само, як у «Пісні про Нібелунґів» — на постатях їхніх відповідників, Крімгільди й Гаґена, з тою різницею, що в «Едді» підкреслюється їхня взаємна симпатія, тоді як у німецькому наративі вони є запеклими ворогами.

Не можна не відзначити, як дивовижно органічно континентальний сюжет часів Великого переселення народів адаптувався у північній культурі й мав очевидний успіх у, скажімо, слухачів з Гренландії, що не мали жодного матеріального стосунку до базового наративу.

Цей наратив датують другою половиною XI сторіччя, ближче до його кінця. «Гренландською» її названо через те, що є аргументи на користь її гренландського походження (згадка про білого ведмедя, наприклад).

Підбурювання Ґудрун

Початок цієї пісні сюжетно достоту збігається з початком «Промов Хамдіра». Припускають, що «Підбурювання Ґудрун» походить від «Промов Хамдіра», будучи порівняно пізнім твором. Але на сюжетному рівні вся схожість і уривається. Зміст пісні — стислий переказ долі Ґудрун, а сенс — оплакування цієї долі. Можна сказати, що за жанром «Підбурювання Ґудрун» — типовий плач, голосіння. Особливу цінність мають, на наш погляд, строфи 18-19, де Ґудрун звертається до мертвого Сіґурда як до живого, нагадує йому обіцянку повернутися до неї з того світу і свою обіцянку — піти з життя слідом за ним. Скидається на те, що це — цілком унікальна ситуація у нордичній традиції (втім, почасти це є римою до самогубства Брюнхільд по смерті Сіґурда).

Промови Хамдіра

В основі цієї пісні — сюжет з історії остготів. Готський історик Йордан у «Походженні та діяннях готів» (VI ст.) повідомляє, що брати з племені росомонів, Сарус і Амміус, напали на Германаріха (Йормунрекк ісландської традиції, Еорманрік англосаксонської) й поранили його мечем за те, що він велів розірвати кіньми їхню сестру Сунільду (ісл. Сванхільд), яка була його дружиною і йому зрадила. Цей сюжет також відомий з пізніших скандинавських і німецьких джерел. До вьольсунго-нібелунгівської традиції цей наратив долучили вже у Скандинавії. «Промови Хамдіра» вважають одним із найдавніших еддичних творів.

Епізод із убивством двома братами третього має очевидну паралель в українському фольклорі. Йдеться, звичайно ж, про думу «Втеча трьох братів з Азова», також відому як «Піхотинець». Різниця полягає у способі вбивства родича та мотивації. Козаки залишили свого брата у степу тому, що йому не дісталося коня і вони не хотіли обтяжувати себе, щоб відірватися від погоні, а сенс убивства Ерпа не надто надається до чіткого тлумачення. Можна припустити, що це також відгомін певної ритуальної практики, в основі якої лежав якийсь міф, що не зберігся. В обох випадках, стикнувшись у фіналі з переважаючою силою супротивників, брати жалкують, що вбили свого меншого, бо якраз його їм і бракувало для перемоги. Спокусливо було би припустити, що і «Промови Хамдіра», і «Піхотинець» походять зі старого готського сказання про Саруса і Амміуса та про їхню сестру Сунільду (особливо якщо згадати, що володіння Германаріха/Йормунрекка були розташовані у Північному Причорномор'ї), але окрім позірної структурної схожости, ми не маємо жодних ґрунтовних аргументів на користь цієї спекуляції.

Строфу 22 слід тлумачити так, що Ґудрун каже Ерпові вирушати за братами і допомогти їм, бо судячи зі строфи 24, один брат відрубав Йормунреккові руки, другий ноги, а третій мав відсікти голову, не дозволивши йому говорити («Зле зробив, брате, / що лантух відкрив цей, / бо часто із нього / поради злі лізуть», себто не стяв голову). Йормунрекк наказує воїнам жбурляти у братів камінням, тому що залізна зброя їх не бере. Тут зринає прикметна деталь. Не зовсім ясно, чи йдеться про надміцні обладунки братів, а чи про якусь їхню магічну властивість. В індоєвропейській (і зокрема у германській) традиції відома міфологема «залізних воїнів», які у стані афекту, бойового шалу чи й просто внаслідок якихось життєвих обставин стають невразливими до металічної зброї (Зіґфрід, Кухулін, Карна, Батрадз, Ахілл, берсерки тощо), але у низці випадків їх можна знешкодити каменем, деревиною, рогом або поцілити у певне вразливе місце. Можна припустити, що у випадку Хамдіра й Сьорлі також ідеться про актуалізацію цієї міфологеми.

Примітки

1

Себто «боги».