Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

Коли мiг зайшли всередину станцiї метро, Сурен рiзко спинився, вийняв з кишенi кiлька п'ятакiв i перший вручив Тусi: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов менi! — категорично сказав вiн, i Туся змушена була взяти п'ятак. I ми всi теж узяли. Видно, вiн усе продумав заранi. Вiн був артист; Вiн знiмався в кiно, заробляв грошi. Йому хотiлося, як то кажуть, бути широкою натурою. "А-а! — раптом догадався я. Вiн веде нас на кiностудiю". Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла передi мною, нижче на один схiдчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смiшними виткими кучерями (зачiска в неї була коротка, майже хлоп'яча) i страшенне боявся, щоб хтось iз хлопцiв щось їй не сказав. Але нiхто не сказав нiчого.

У таємниче урочистому мовчаннi ми з'їхали вниз i сiли в поїзд.

Раз наш Сурен вирiшив мовчати, мовчали, й ми. Ну, що ж, вiн завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо вiн робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кiностудiю, показати… Хiба було б менш цiкаво?…

— Увага! — пiдняв руку догори Сурен. — Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Iгор Дмитруха. Хiба нам не до «Бiльшовика»? Кiностудiя ж по-моєму… "О! Значить, Дмитруха теж догадався…"

— Нi! — вiдрубав Сурен. — На кiностудiю завтра. А зараз — на Оболонь. Тю-у! — розчаровано протягнув Монькiн. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.

Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехiд, спустилися по ескалатору i знову сiли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрiвка.

Проспект Корнiйчука. Оболонь…

Яке все-таки диво оте київське метро!… Я вже не кажу про красу пiдземних палацiв-станцiй, про чарiвнi сходи-ескалатора… Швидкiсть! Головне — швидкiсть.

Якихось десять-п'ятнаддять хвилин — iз Печорська ми вже на Оболонi, за десятки кiлометрiв.

Колись якому-небудь козаковi Iвану Пушкаренку або Лук'яну Хордизi навiть на найбаскiшому конi скакати було цей шмат години пiвтори, якщо не двi, а волами тягтися — то й усi чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. I одразу голови вгору позадирали.

Просто бiля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками облiплений. Окремо вiкон, як у iнших будинках, просто й нема, самi тiльки балкончики з дверима скляними. Цi-ка-вий будинок!

Не лише я, а й нiхто з наших на Оболонi, здається, ще не був. Бо всi як один зачудовано позакидали голови на той будинок.

Поряд з цим будинком здоровенний Унiверсам, схожий на чудернацький корабель з кiлькома палубами. I цю схожiсть ще бiльше пiдкреслює величезний бiля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами гранiту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десяткiв зо два заквiтчаних усiма, здасться, що є в природi, квiтами клумб.

За круглим будинком, далеко на обрiї, лiворуч на сонцi виграють золотi банi Софiї, праворуч проштрикує небо телевiзiйна вишка. То там старий Київ сховався.

А навпроти, через дорогу, наче починається нове мiсто, випливаючи з-за Днiпра трьома бiлими хмарочосами, мов велетенськими вiтрилами.

— Ну, от що, хлопцi, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю i додав: — I дiвчата!… Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будiвництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.

Я глянув на Монькiна. В нього вже крутилося на язику «тю», але вiн не наважився його вимовити.

— Ой! Це ж дуже цiкаво! Я ще нiколи не була на будiвництвi близько…сказала Туся i почервонiла. — I я! — сказав я й вiдчув, що теж почервонiв.

— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький i Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.

Всiх нас охопило почуття отiєї незручностi, коли i правду казати не хочеться, i брехати важко.

— Розумiєте, — Сурен опустив очi й почав колупати носком черевика землю. — Розумiєте, ми завтра вже їдемо. А бригади батькiв давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалi… — Вiн раптом у вiдчаї скивув догори руку. — Вах!… Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчiсть… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я пiду? Як? — вiн плаксиво скривився. I хоч це виглядало в нього дуже смiшно, нiхто з нас навiть не усмiхнувся.

Ми раптом усi зрозумiли його. Ми зрозумiли, що вiн просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якостi «кiнозiрки» i тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавiсть i жевжикуватiсть, вiн сором'язливий, як усi нормальнi поряднi люди.

— А далi вiдкладати вже нiкуди, сьогоднi останнiй день… Але я сказав татовi, що сам я не пiду. Лише з… з друзями. "Тiльки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато. — Це все-таки будiвництво. Технiка безпеки вимагає, щоб взагалi…" Тому я й… особливо дiвчат… Технiка безпеки…Вiн винувато глянув па Тусю, потiм обвiв поглядом усiх нас: — Ви мене зневажаєте, так?

— Та ти що! — подолавши нарештi зацiпенiння, вигукнув Iгор Дмитруха.

— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками. — Давай! Чого ти! Ну! Давай!

Може, я метушився бiльше, нiж треба, але менi так хотiлося негайно щось зробити для нього, пiдтримати його… Я був такий вдячний йому, що вiн мене запросив. I ще потiм запросив Тусю. — Ходiмо! — рiшуче сказав Iгор. I ми рушили.

Сурен майже бiг пiдстрибом попереду, весь час озираючись i усмiхаючись до нас.

За унiверсамом розпросторився великий, порослий травою i помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабiч.

— Це десь отут, зовсiм близько. Менi ось тато план намалював, — Сурен крутив на всi боки головою, зазираючи у папiрець. — О! Он воно! Точно!

Попереду, обнесений дерев'яним парканом, височiв величезний, з багатьма пiд'їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навiть вiкна заскленi. Частина лише зводилася, Два пiдйомних крани гiгантськими залiзними лелеками заклопотано схилялися над тiєю незведеною частиною.

Ми проминули дитячий майданчик з дерев'яними, пiд старовиннi зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькi, видно, довсiм недавно посадженi топольки. "Тополинi дошкiльнята, — подумав я. — Як ота малеча на майданчику. Скiльки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я