read-books.club » Дитячі книги » Таємниця Зоряної кімнати 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємниця Зоряної кімнати" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 96
Перейти на сторінку:
одне лихо є…

— Яке лихо? — стривожено спитала мати.

Тітка Варка сторожко оглянулася, ніби хотіла пересвідчитися, чи їх ніхто не слухає, і почала злякано розповідати про прихід поліцая Івана Скрипаля.

— Чого він до вас приходив? — ще більше захвилювалася мати.

— Я й зараз нічого втямки не візьму, — розгублено відповіла тітка Варка. — Про Володю та Юрка випитував…

— Що ж він випитував? — мати зняла фартух, запросила тітку Варку:

— Проходьте, Варваро Климівно, вибачте, що я вас у порозі тримаю, проходьте, сідайте і про все розказуйте. Скрипаль даремно не прийде. Мабуть, хтось наговорив на наших хлопців…

— Істинно, що наговорив…

— Про що ж вас розпитував Скрипаль?

— Плів страшні дурниці,— очі в тітки Варки аж покруглішали від хвилювання. — Допитувався, чи не бував у нас лейтенант Вершина, отой, що працював у міліції…

— І що ж ви сказали йому?

— Що я могла сказати? — у тітки Варки голос аж затремтів від обурення. — Не приходив до нас той Вершина! Чого б він мав до нас приходити?..

— Що ще питав вас Скрипаль? — не заспокоювалась мати.

— Кажу, що верзюкав усяку нісенітницю. Почав розпитувати, чи не ходив мій Володя та ваш Юрко з Вершиною в палац в оту ніч, як німець скинув бомби на Гибле болото. Нічого я поліцаю не сказала, а оце вирішила й вас попередити… Будьте обережні! Щось винюхує той Скрипаль.

— Спасибі, Варваро Климівно, — подякувала мати. — Нічого нікому не розповідайте, жодним словом не обмовтеся про револьвери!

— Я ж тільки вам, щоб знали… — Тітка Варка підхопилася з місця, забідкалася:

— Куди ж запропастилися наші брехуни? Мо', й справді в партизани подалися? Мій аж плакав за тим автоматом цілий день місця собі не знаходив… Якщо будете знати щось, то скажіть мені.

Вовчина мати витерла кінчиком хустки сльози, що набігли на очі, і заквапилась додому, бо треба було бігти на роботу.

Схвильована Марія Федорівна не знала, що й думати. Налякала її розповідь тітки Варки про допит Скрипаля. Невже поліцаї натрапили на слід лейтенанта Вершини, докопалися, хто викрив пана Хоткевича та Сиволапа? Якщо так, нікому порятунку не буде… Щось треба робити, може тікати… А куди? До всього ще й Юрко десь запропастився, обдурив і пропав кудись…

Замислилася Марія Федорівна, почала перебирати в пам'яті останні події. Змінився Юрко, посерйознішав, став мовчазним і відлюдькуватим. То, було, в усьому радиться про все розповідає, а тепер і слова з нього не витягнеш. Ось пішли кудись з Володею, а куди — ніхто не знає. «Може, він Лесі сказав, — вхопилась за думку Марія Федорівна, — треба її розпитати…»

Мати заглянула до біженців, запросила Лесю до себе в хату, сказала, що хоче з нею поговорити. Дівчина нерішуче зупинилася біля порога, насторожено дивлячись на Марію Федорівну.

— Лесю, — почала Марія Федорівна, — ти не знаєш, куди міг піти Юрко? Він тобі нічого не казав?

— А хіба його немає дома?

— Нема. І Вовка кудись зник. Приходила його мати плакала. Так ти нічого не знаєш?

— Ні,— заперечливо хитнула головою Леся, — нічого мені Юрко не говорив. Він чогось сторониться мене, уникає…

Марія Федорівна підвелася, стурбовано сказала:

— Піду на роботу. Як повернеться Юрко, скажи йому, щоб негайно прийшов до мене на поле, сьогодні ми копаємо картоплю біля Шевчика, це таке озеро в нас. Він знає.

Дома лишилася сама Леся. Дорослі пішли на роботу в громадське господарство, Санько з Женьком побігли на Прип'ять вудити рибу. З ранку й до вечора пропадають вони там. Поснідають, за вудки — і на Прип'ять. Їм весело і безпечно. Німці не відважуються заходити далеко, бояться вештатися по заростях. Леся сама б побігла на берег, але мусить сидіти дома. Мама не дозволяє їй самій ходити кудись, все ж вони чужі люди, ще натрапить на п'яних поліцаїв, од тих добра не жди. Біля Макарова уже не треба бути, але, щоб хто несподіваний не почав тинятись по подвір'ї, теж мусить дивитися. Леся бралася поратись у хаті, намагалась читати книжку, але з її голови не йшов Юрко. Вже й сонце високо піднялося, вже й хлопченята забігали з річки чимсь поживитися, а Юрко все не з'являвся. Невже справді пішов у партизани? Пішов і навіть не попрощався з нею.

Нарешті брязнула клямка і протяжно рипнула хвіртка. Дівчина мимоволі схопилася з місця, кинулася до воріт. Але на подвір'я зайшов незнайомий хлопець. Він здивовано глянув на Лесю, запитав:

— Юрко дома?

— Нема, — відповіла дівчина, — пішов зранку на озеро ловити рибу. А що йому передати?

— Хотів з ним поговорити, — озвався хлопець, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Він мені дуже потрібний, скажеш, що приходив Славко Олефіренко. Я завтра зранку прийду. Нехай він мене обов'язково зачекає. А ти хто?

— Ми біженці,— пояснила Леся, — мама моя захворіла от нам і довелося лишатися у вашому селі. А ти, мабуть, Юрків товариш?

Хлопець мовчки кивнув головою, запитав:

— Тебе як звати?

— Лесею.

— Так ти, Лесю, — нагадав він, — не забудь передати Юркові, щоб він зранку нікуди не йшов, а чекав мене. Скажи, що дуже треба зустрітись.

І, якось ніби похнюпившись, Славко пішов.

Аж надвечір повернувся Юрко додому. Марія Федорівна вже не знала, де дітись, прийшовши з роботи і не заставши в хаті сина.

— Де ти блукаєш, нічого не сказавши?! — тільки й змогла вона вимовити, вийшовши Юркові назустріч.

Юрко винувато стояв перед матір'ю, сказав відверто:

— Заблукали ми з Вовкою в каменоломнях. Загубили ліхтарик і сиділи в підземеллі, як ті кроти, думали, що вже й не виберемося з того кам'яного лабіринту.

— Чого ж вас понесло в ті каменоломні? — сердито запитала мати. — Чи вам робити нічого, у старих каменоломнях, кажуть, оточенці переховуються, ще приймуть вас за поліцаїв, постріляють.

— Так уже сталося, — винувато промовив Юрко, — добре, що пощастило вийти звідти.

У цей час на ґанок вийшла Леся, усміхнувшись, сказала Юркові:

— До тебе товариш приходив.

— Який товариш?

— Славко Олефіренко. Казав, що завтра зранку знову прийде, просив, щоб ти дочекався його.

Юркові стало легко, що мати більше не мучила розпитуванням, що раптом Леся заговорила приязним голосом і що Славко після тих зборів прийшов до нього…

Уранці, як тільки вигнали в череду корову, прийшов Славко. Щоб їм ніхто не заважав, вийшли в садок, сіли під розлогою яблунею. На її гілках де-не-де червоніли достиглі яблука.

— Юрку, — почав притишено Славко, — не думай, що я злякався на зборах. Тут зовсім інше. Не міг я дати клятву на вірність, бо спершу треба було б розповісти просто страхітливі речі.

Юрко здивовано дивився на товариша, але

1 ... 50 51 52 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Зоряної кімнати"