Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— Вовко!.. — смикнув він товариша. — Ану, товчи головою об стіну і думай, коли ти востаннє тримав сірники! Скинув шинелю, а що далі?!

— Здається, я поклав їх на столі коло пістолета… Пістолет є на місці, а сірників нема! Зникли!

— Ще думай, Вовко!..

— Слухай, — раптом збадьорився Вовка, — пістолет!.. А що як ми вистрелимо… Повинен бути спалах… Розумієш! можна буде знайти блискітки!..

— Ти що, ще тільки не вистачало тут стрілянини!.. І так уже нашуміли… І не буде ніякого спалаху!

— Може, блисне… — ще не міг розпрощатись із своєю ідеєю Вовка.

— Ти вже сірниками блиснув, вистачить, — сердито спинив його Юрко. — Краще думай, куди ти їх подів!.. Ти підійшов до столу в шинелі і тримав у руках сірники й свічку, а далі…

— Пригадав! — радісно вигукнув Володя. — Точно пригадав! Я поклав сірники у кишеню шинелі! Поклав, а тоді ми вкрилися нею.

Хлопці, уже не вибираючи дороги, наосліп кинулись до місця їхньої ночівлі, попадали на диван і почали вивертати кишені в шинелях.

— Ось вони голубчики, — хрипко вигукнув Вовка. — Живемо!..

Він похапцем запалив сірник і засвітив свічку. Тремтливий вогник освітив кам'яну світлицю. Зі стіни на хлопців лагідно і водночас ніби трохи насмішкувато дивилася Червона красуня. Вовка міцно тримав у руках дорогоцінну пачку сірників.

— А тепер додому! — командував Юрко.

Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.

— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.

— Що ти знаєш?..

— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!

Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»

Юрко подивився на Володю і розреготався.

— Ти чого?..

— А ти глянь на себе, як порося в шоколаді!..

— На себе краще подивися! — незлобливо відказав Вовка. — Ти теж, як той підсвинок, вечеряв шоколадом і не вмивався. А це могли в такому вигляді і в село попертися.

Хлопці вмилися, порозчісували розкошлані чуби, почистили одяг і берегом Прип'яті подались додому. Біля пристані Юрко зустрів Оксану Василівну. Побачивши хлопця, запитала докірливо:

— Де це ти пропадав цілу ніч? Мати сама не своя пішла на роботу. Тут і так пекло в селі, а ти ще коники викидаєш.

Юрко промовчав, нічого не відповівши на докори. Що тут скажеш? Ганебно вийшло. А мама, бідолашна, через нього, дурня, хвилювалась…

— Бачила недавно Петровича, — серйозно вела далі фельдшерка, — просив попередити тебе, щоб ти був готовий до зустрічі з гестапівцями. «Знайомство» має відбутися з дня на день. Доведеться тримати екзамен на расову приналежність. Як з твоєю новою «біографією»?..

— Вже вивчив, Оксано Василівно, — винувато усміхнувся Юрко, — детально знаю житіє «своїх» предків, можу про кожного розповісти у кількох колінах.

— Добре. Настав, Юрку, час задуманої операції, і твоя роль у ній важлива і небезпечна… Конкретно твого завдання не знаю, бо у підпіллі кожен повинен знати лише те, що стосується його особистої діяльності. Такий закон підпілля — сувора конспірація. Мені доручено передати тобі, що фольксдойч Юрген Берг мусить довести своє арійське походження.

— А як це і коли?.. — не дуже певно запитав Юрко.

— Лейтенант наказав, щоб ти прийшов двадцятого серпня о дванадцятій годині до старостату і чекав там приїзду коменданта Штарка. Комендант приїде з перекладачкою Вірою Миронівною, твоєю колишньою вчителькою.

— Віра Миронівна перекладачка?! — недовірливо запитав Юрко.

— Головна перекладачка, — уточнила Оксана Василівна, — сільськогосподарської комендатури, працює у відділі перепусток.

— А що я повинен робити в старостаті? — допитувався Юрко.

— Побачиш, — ухильно відповіла фельдшерка, — все залежатиме від обстановки. Важко передбачити все наперед. Будеш діяти, як порадить тобі Віра Миронівна. І постарайся вчасно прийти до старостату.

— Зроблю все, як ви сказали, — вже радісно всміхнувся Юрко.

— От і добре, — підбадьорливо мовила фельдшерка. — Основне — не хвилюватися, вести себе спокійно, без зайвої напруги. І все буде гаразд. Можливо, скоро з тобою зустрінеться Вершина, і тоді багато чого зразу виясниться.

Розділ тринадцятий

СЛАВКОВА СПОВІДЬ

Ще на світанку, коли хлопці спали в підземеллі, до Берегових прийшла Вовчина мати, тітка Варка. Вона привіталася, сказала вибачливо:

— Довелося йти до вас спозаранку, бо сама не змогла намолоти борошна на перепічку. Оце виміняла в діда Панасюка за Миколин піджак жорна, а їх і з місця зрушити не можна. А тут поліцаї загадали йти на роботу. Цибулю наказано вибирати. Не підеш — в льох посадять. Марина Комличкова позавчора в льоху цілу ніч висиділа. Дитина прихворіла, вона й лишилася дома… Страшне життя настало! Так ви вже будіть мого парубка, нехай іде додому та допоможе покрутити ті прокляті жорна!..

Мати дивилася на тітку Варку і знизувала плечима:

— Про якого ви парубка говорите?

— Та про Володю ж, — пояснила тітка Варка. — Сказав учора, що буде у вас ночувати з Юрком у повітці на свіжому сіні.

Мати квапливо доцідила молоко, розгублено почала витирати руки:

— Не приходив до нас ваш Володя… А Юрко казав, що ночуватиме у вас…

— У нас? — перепитала тітка Варка.

— Щоб на світанку з Вовкою потрусити ятери. — У матері на обличчі було здивування і нерозуміння.

— Оце так новина, — розвела руками тітка Варка. — Де ж їх тепер шукати? Виходить, що хлопці обдурили нас, а самі подалися кудись проти ночі. І туману напустили з тією рибою. Зовсім Вовка від рук відбився. Я вже й лаяла, та хіба він слухає. Тут таке коїться в селі, а він ночами десь тиняється… І все з вашим Юрком шушукаються. — Тітка Варка притишила голос, злякано розповідала — Полізла позавчора на повітку, бо там почала нестися курка, почала шукати яйця, а в сіні знайшла два револьвери і автомат… Понаносив, урвитель, у повітку зброї!.. За неї ж розстріл! Так я ті револьвери та автомат у мішок та в Прип'ять! І ви, Маріє Федорівно, в себе подивіться, бо ваш Юрко теж може зброї наносити. А тут уже проти ночі кудись повіялися! І ще