Читати книгу - "Момо"

- запитав він. - Тоді, будь ласка, дай мені окуляри. Ти спитала, чи можуть вони мене присилувати? - повів Майстер Гора далі, надягнувши окуляри. - Мене вони не дістануть, як ти вже й сама знаєш. Та вони можуть завдати людям шкоди, страшнішої, ніж усе те, чого вони накоїли досі. Оцим вони й хочуть мене залякати.

- Щось іще страшніше? - злякано спитала Момо. Майстер Гора кивнув головою.

- Я наділяю кожній людині її час. Проти цього Сірі пани нічого не вдіють. І затримати цього часу вони також не можуть. Але вони можуть його отруїти.

- Отруїти час? - приголомшено вимовила Момо.

- Димом своїх сигар,- пояснив Майстер Гора. - Чи ти бачила хоч раз когось із них без їхньої манісінької сірої сигари? Ні, бо без сигар вони не можуть існувати.

- Що ж то за сигари? - допитувалась Момо.

- Пам'ятаєш Квіти-Години? - сказав Майстер Гора. - Я тоді казав тобі, що в кожній людині є отаке золоте святилище часу, бо кожна людина має серце. Якщо тільки люди впустять туди Сірих панів, ті загарбають якомога більше Квітів-Годин. Але Квіти-Години, вирвані з людського серця, не можуть умерти,- бо насправді вони неминущі. Проте й жити вони тоді не живуть, бо відірвані від свого справжнього господаря. Всіма ниточками свого єства вони тягнуться до тієї людини, якій по праву належать.

Момо слухала затаївши дух.

- Ти повинна знати, Момо, що й зло має свою таємницю. Я не знаю, де Сірі пани переховують накрадені Квіти-Години. Мені відомо тільки, що вони заморожують їх своїм холодом, аж поки квіти стануть тверді, немов скляні келихи. І це не дає їм повернутися назад. Десь глибоко під землею мають бути велетенські сховища, в яких лежить увесь заморожений час.

Щоки Момо палали від обурення.

- З оцих запасів Сірі пани й живляться. Вони обривають пелюстки з Квітів-Годин, сушать до сірого й цупкого і крутять собі з них манісінькі сигари. Але до самісінької цієї хвилини в сухих пелюстках ще жевріють рештки життя. Та всякий живий час для Сірих панів непридатний. Тому вони запалюють свої сигари й курять їх: бо аж у цьому димі час таки справді вмирає. Оцим-то мертвим часом вони й живуть.

Момо звелася на ноги.

- Ох,- промовила вона. - Стільки мертвого часу…,

- Так, оцей мур диму, який вони поставили навкруг Будинку Ніденця, - це ж той мертвий час. Ще досить над ним чистого неба, ще я спроможний безперешкодно посилати людям їхній час. Та коли оті похмурі хмари диму закутають нас цілком, тоді до кожної години, що я надсилатиму, додасться трохи мертвого, примарного часу Сірих панів. І коли люди його вберуть, то занедужають, смертельно занедужають.

Момо безпорадно втупилася очима в Майстра Гору.

- І що ж це за недуга? - тихо спитала вона.

- Спершу майже нічого непомітно. Просто якогось дня у людини щезає охота будь-що робити. Ніщо її не цікавить, від усього бере нудьга. І ця нехіть не минається, вона залишається і поволі наростає - день у день, тиждень у тиждень. Людина стає все понурішою, внутрішньо спустошеною, невдоволеною з себе і з усього світу. А там поступово щезає навіть це почуття, і ти вже взагалі нічого не почуваєш. Усе тобі байдуже, усе однаково сіре, увесь світ стає чужим і вже не обходить тебе анітрохи. Немає ні гніву, ні захвату, не можеш ні радіти, ні журитися, не вмієш ні сміятися, ні плакати. В душі панує холод, і ти не спроможний нікого й нічого любити. Якщо до цього доходить, хвороба стає невиліковною. Вороття немає. Люди метушаться із спустошеними, сірими обличчями, стають точнісінько такими, як Сірі пани. Так, тоді вже людина - їхня. Назва цієї хвороби - Смертельна Нудьга. Момо здригнулася від жаху.

- І як ви не віддасте їм усього людського часу,- спитала дівчинка,- тоді всі люди стануть такі, як вони?

- Так,- відповів Майстер Гора,- оцим вони мене й хочуть залякати.

Він підвівся з місця й відвернувся.

- Досі я чекав, що люди самі визволяться від цих мучителів. Вони б це зробили, адже ж Сірі пани, власне, завдяки їм з'явилися на світі. Та далі чекати не можна. Треба щось робити. Але сам-один я нічого не зроблю. - Він подивився на Момо. - Хочеш мені допомогти?

- Так,- прошепотіла Момо.

- Мені доведеться наразити тебе на незмірно велику небезпеку,- сказав Майстер Гора. - Від тебе, Момо, буде залежати, чи світ замре навіки, чи знов почне жити. Чи справді ти ладна зважитися?

- Так,- знов сказала Момо, і цього разу голос її лунав твердо.

- Тоді,- промовив Майстер Гора,- слухай дуже пильно те, що я тобі скажу, бо відтепер ти будеш зовсім сама і я більше не зможу тобі допомогти. Ні я, ані хто інший.

Момо кивнула головою, якнайпильніше слухаючи Майстра Гору.

- Ти повинна знати,- почав він,- що я ніколи не сплю. Якщо я засну, тієї ж миті зупиниться увесь як є час. Світ замре. Але якщо не стане часу, Сірим панам не буде звідки його красти. Щоправда, вони ще деякий час існуватимуть, у них-бо є великі часові запаси. Та коли вони їх вичерпають, то обернуться в ніщо.

- Але, якщо так,- промовила вона,- то все просто!

- На жаль, не зовсім просто, бо тоді мені не треба було б твоєї допомоги, дитино моя. Якщо на світі більше не буде часу, я не зможу прокинутись. І тому світ замре й задубіє навіки. Але в моїй владі, Момо, вділити тобі одну Квітку-Годину. Щоправда, одну-однісіньку, бо ж вона й цвіте завжди тільки одна. І коли увесь у світі час скінчиться, в тебе буде ще одна година.

- І я зможу вас розбудити? - сказала Момо.

- Самим тільки цим,- відповів Майстер Гора,- ми ще не здобудемо нічого, бо запаси Сірих панів далеко більші. За одну годину вони майже нічого не витратять. Отож вони ще будуть існувати. Твоє завдання куди тяжче. Тільки-но Сірі пани помітять, що час зупинився,- а вони це помітять враз, бо довіз сигар припиниться,- вони знімуть облогу і побіжать до своїх запасів. І ти повинна податися за ними слідком, Момо. Коли ти знайдеш їхні сховища, ти повинна не дати Сірим дістатися до них. І ледве-но скінчаться їхні сигари, настане кінець і їм самим. Та й після того треба буде ще дещо зробити, може, найтяжче з усього. Коли щезне останній часокрад, тобі доведеться звільнити увесь награбований час. Бо тільки якщо весь цей час знов вернеться