Читати книгу - "Андріївський узвіз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як це так, кажуть вони і передають пляшку по колу, що під час гастролей провідних театрів квитки на вистави дістаються не інтелігенції, а філістерам?! Міщанству! Волохатим м’ясникам з золотими "гайками на жирних пальцях!
З квартири, двері якої виходять на широке підвіконня, де щойно приземлилися хлопці, вистромлюється чоловік з молотком. Він починає з погроз, але швидко збивається на скарги й каже, що у нього двійко маленьких дітей, які зараз хворі на грип. Вони весь вечір не могли заснути, і тільки-но закуняли, як прийшли ці горлопани. Діти скидаються, плачуть і чують кожне нецензурне слово з парадного. Як же так можна?!
Йому кажуть, що нема закону, який би не дозволяв людям зайти погрітися в парадне…
На підмогу йому з хати поспішає озброєна одноручною пилою жінка в халаті. Мабуть, це якісь теслярі. Із появою жінки чоловікові додається запалу.
Я дам тобі, обіцяє він дуже високим голосом, закон! По голові! Молотком!
А пупок, не розв’яжеться?
Жінка підстрибує до студента, бо це саме він утер носа її чоловікові, й по-материнськи соромить його.
Ви ж, мабуть, каже вона, студент? А мій чоловік — викладач. Невже для вас нема авторитета?
Авторитет, вчить її студент, треба заслужити.
Ти вже його заслужив!
Жінка розмахується і спрямовує пилу студентові в пах. Якби чоловік вчасно не схопив її за руку, то життя студента могло б отут і урватися.
Тікайте, благає він хлопців, бо вона у мене неосудна!
Поки подружжя вовтузиться, хлопці встигають перекочувати в безпечніше парадне, в новому сімнадцятиповерховому будинку, з високими вікнами, двома ліфтами, з іще не запльованими вестибюлями — хоч на велику катайся. На останньому поверсі, здається, ще ніхто не оселився. Ліфт рідко сюди піднімається, й можна годинами дивитися на вокзальні вогні та на рух жовтих автомобільних фар вздовж чорних вуличних стрілок.
А подивіться, продовжують хлопці розпочату у попередньому парадному розмову, хто наші викладачі!
Усі дивляться, і усі згодні, що в них немає Вчителів, які були би, водночас, і взірцем, і джерелом знань, і компасом. Немає! От, наприклад, сьогодні вести семінар з філософії до них приходив якийсь винятково худий чоловяга непевного віку.
А от поясніть нам, спитали його студенти, у чому, на вашу думку, сутність діалектики? Бо з цим питанням ми до кінця так і не розібралися.
Ага, зрадів він так, наче усе життя чекав цього питання, але спершу ви мені скажіть: од чого вимерли динозаври?
Студенти роззявляють роти…
Що, не знаєте? Молодці. Ніхто цього не знає. Бо це вам не мамонти. Отже! Для науки ця подія — загадка. Для динозаврів — трагедія. А для дітей що? Забавка. Іграшка. Там, де ці три правди перетинаються, там вона, діалектика, й зарита!
Студенти вмить полюбили його. И тепер з висоти верхнього поверха на все парадне наввипередки творять епос про його життя та звитяги.
Ніхто не знає ні імені його, ні звання, бо він прийшов на заміну і навіть не представився. Чому? Бо він — вічний натурфілософ, що мандрує скрізь інкогніто. Світ його знає як Келдиша. Бо, попри свою міршавість, він колись у Копенгагені, на конкурсі "Гидке каченя" виграв "гран прі" у категорії "кількість фрікцій на одиницю часу".
Дехто приписує цей його дар травмі, яка з ним сталася ще в утробі. Він там сидів не сам, а з братом-близнюком, і вони якось не поділили іграшку, дотепне мишеня Лук-Ва. Насправді, вони хотіли вівчарку, але батьки вирішили, що вівчарку їм не прогодувати, тому, щоби припинити скигленння, не чекаючи дня народження, подарували їм гризуна. Брати побилися, і звідти й пішла в світ нерівність. Тому у восьмому класі один з них пройшов на районну олімпіаду з біології, а іншого (це й був наш Келдиш!) відсіяли.
Ти, Ванадію, крикнув тоді Келдиш у спину братові, неправий!
Балакай! сказав на це той, не обертаючись.
Але ми, пригрозив братові Келдиш, підемо іншим шляхом!
Іди! махнув рукою Ванадій і зник в нетрях академічної науки.
А Келдиш став мандрівним філософом. Якось він забрів в метро і, поки спускався під землю, в глибокій задумі кидав на ескалатор копійки. Бо, по-перше, він презирав гроші, а, по-друге, траєкторія стрибків кожної з монеток нагадувала йому притчу про суєтність і марноту усього сущого. Кілька монеток влучили в голову (одна з них — у саме око) німого, що стояв на іншому кінці ескалатора. Німий хотів на всю горлянку попередити Келдиша про те, що він із ним зробить, але з об’єктивних причин не зміг. Тому він дочекався, коли Келдиш спуститься, обхопив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Андріївський узвіз», після закриття браузера.