Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Я зупинив свого возика й підійшов до них. Я не знав, що буду робити. Я зупинився й поглянув на них. Мені вони ніколи не подобались. Можливо хтось ними і захоплювався, проте не я. У їхніх постатях було щось жіночне. Їхні тіла були м’якими, не загартованими вогнем. Вони були просто прекрасним нічим. Мене від них нудило. Я їх ненавидів. Вони були частиною кошмару, що завжди переслідував мене у різних подобах.

Джимі Ньюхол вишкірився. «Слухай, хлопче, а чому ти ніколи не пробувався до команди?»

«Мені це не було потрібно.»

«Кишка тонка, га?»

«Знаєш парковку на даху?»

«Ну звісно.»

«Зустрінемось там…»

Вони пішли на парковку, а я зняв свою робочу сорочку й кинув до візка. Джастін Філіпс посміхнувся мені, «Дорогий друже, ти нарвався і тобі зараз надеруть зад.»

Джимі Ньюхол чекав у оточенні своїх посіпак.

«Ой, дивіться, наш вантажник!»

«Думаєш, він носить жіночу білизну?»

Ньюхол стояв під сонцем. Він був без сорочки й майки. Він втягнув живіт і випнув груди. Він добре виглядав. Куди я вляпався, чорт забирай? Я відчув, як у мене затрусилася нижня губа. Піднявшись на дах я відчув страх. Я поглянув на Ньюхола, на відблиски сонця на золотавому волоссі. Я багато разів бачив його на футбольному полі. Я бачив його 50- та 60-ярдові забіги, в той час як сам підтримував команду суперника.

Ми поглянули одне на одного. Я вирішив не знімати своєї сорочки. Він стояв нерухомо. Я також.

Нарешті Ньюхол заговорив, «ОК, зараз я тебе замішу.» Він почав наближатися. Повз нас саме проходила маленька бабуся з пакунками. На ній був невеличкий зелений фетровий капелюшок.

«Добридень, хлопчики!» сказала вона.

«Доброго дня, пані.»  

«Який чудовий день…»

Бабуся відчинила двецята машини й поклала туди пакунки. Потім вона поглянула на Джимі Ньюхола.

«О, яке в тебе чудове тіло! Закладаюся,  тобі можна грати Тарзана!»

«Ні пані,» сказав я. «Перепрошую, та він всього лиш мавпа, а ті хлопці – то його плем’я.»

«О,» вирвалося в неї. Вона сіла в машину, завела двигун і ми почекали поки вона поїде.

«Ну що ж, Чінаскі,» сказав Ньюхол, «ти був відомим у школі за свій клятий гострий язик. Але зараз я тобі як слід всиплю!»

Ньюхол кинувся на мене. Він був готовий. Я ж не очікував такого ривка. Все, що я встиг побачити – це блакить неба і спалахи кулаків. Він був швидшим за мавпу і дотого ж більшис. Я не встигав бити у відповідь, а тільки приймав його кам’яні удари. Я бачив тільки його кулаки, що літали навколо й приземлялися на мене, боже мій, він дійсно був сильним, здавалося, цьому не буде кінця, а відступати було нікуди. Я вже був подумав, можливо ти слабак, так певно і є, тобі треба здатися.

Та чим більше він бив, тим менше ставало страху. Я лише дивувався його силі й енергії. Звідки вони в нього? У такої свині? Просто він був багатим. Я більше нічого не бачив – в очах у мене танцювали жовті, зелені й фіолетові вогники – і раптом жахливий спалах ЧЕРВОНОГО… Я відчув, що падаю.

Чи так стається завжди?

Я впав на одне коліно. Я чув, як над нами пролетів літак. Мені хотілося бути там не борту. Я відчув, як по губам і підборіддю щось потекло… це була тепла кров з мого носа.

«Все, годі, Джимі, з нього досить…»

Я поглянув на Ньюхола. «Твоя мати смокче хуї,» сказв я йому.

«Я ПРИБ’Ю ТЕБЕ!»

Ньюхол навалився на мене ще до того, як я встиг устати. Він схопив мене за горло і ми покотилися прямо під «Додж». Я почув як він вдарився головою об щось. Я не знаю, що то було, проте я почув звук. Це сталося доволі швидко і тому решта хлопців цього навіть не помітили.

Я підвівся і Ньюхол також встав.

«Я тебе вб’ю,» кинув він.

Ньюхол накинувся на мене. Цього разу він бив сильніше. Він наносив удари з такою ж люттю, та чогось йому все ж бракувало. Він став слабкішим. Тепер після його ударів я більше не бачив кольорових спалахів, я бачив небо, припарковані машини, обличчя його друзів і його самого. Я завжди був повільним на підйом. Ньюхол все ще старався, та він значно ослаб. А у мене були маленькі руки, мій дар, жалюгідна зброя. 

Які ж складні то були часи – мати бажання й потребу жити, але тільки не можливість.

Я вдарив його з правиці в живіт і, почувши як він захрипів, схопив лівою за шию і ще раз ударив у живіт правою. Я відштовхнув його і провів двійку по скульптурному обличчю. Я побачив його очі й мені це сподобалось. Я показав йому щось таке, чого він ще ніколи не відчував. Він був наляканий. Наляканий, тому що не знав, як це – програвати. Я вирішив прикінчити його повільно.

Раптом хтось огрів мене ззаду по голові. Це був хороший, жорсткий удар. Я розвернувся.

Там стояв його рудий дружок, Кел Еванс.

Я крикнув йому, тицьнувши пальцем. «Відійди, блядь, подалі! Я з усіма вами розберуся по одному! Тікльки-но закінчу з ним, візьмуся за тебе!»

Прикінчити Джимі було нескладно. Я навіть попрактикував роботу ногами. Я трохи поджебував, походив навколо, а потім підійшов і почав місити. Він доволі непогано приймав удари і я навіть якось подумав, що мені вже його не добити, як раптом він кинув на мене такий погляд, ніби кажучи, послухай, можливо давай замнемо все і підемо вип’ємо по пиву. Потім він упав.

Його друзі підійшли й підняли його, вони взяли його під руки й загалділи, «Гей, Джиме, ти в порядку?»

«Що той сучий син зробив із тобою, Джиме? Ми з ним поквитаємося, тільки скажи нам.»

«Відведіть мене додому,» сказав Джим.

Я дивився як вони йшли сходами, підтримуючи його, а один з хлопців ніс його сорочку й майку…

Я спустився, щоб забрати свою сорочку й возика. Джастін Філіпс саме чекав на мене.

«Я вже й не думав, що ти повернешся,» презирливо посміхнувся він.

«Не входьте в дружні стосунки з некваліфікованою робочою силою,» огризнувся я.

Я пішов геть. Моє обличчя, мій одяг – все було брудне й розбите. Я підійшов до ліфта й вдарив по кнопці. Альбінос був на місці. Двері відчинилися.

«Салют,» мовив він. «Я тут чув, що ти став новим