Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Ці слова мене переконали — і я поїхав на вокзал. Уже в тролейбусі я помітив, що їду, наче в тумані. Мовби тролейбус пливе серед туману, а той туманисько проникає у двері, вікна, всі щілини. Так я добрався до вокзалу і взяв квиток на дизель-поїзд. Я сів у залі чекання — до поїзда було ще цілих півтори години. Люди продовжували рухатися наче в тумані, вони, мов навмисне, все ходили й ходили повз мене і, підкоряючись якомусь їхньому ритмові, я встав і пішов до виходу. Якесь слово крутилося у мене в розпаленій голові. Вже вийшовши на привокзальну площу, я зрозумів, що те слово — «телефон» і що телефонна будка зовсім поруч. Поволі, майже не своїми ногами, я пішов до неї.

Тремтячими руками набрав номер, якого, виявляється, так і не забув, і дізнався теперішню Катину адресу. І ось я стою біля її дому і чекаю її саму, хоч і не певен, що зможу впізнати. Мені б побачити її, лише побачити, тверджу собі.

Мимо проходять люди, у них свої справи, все темнішає і темнішає. Чому я вирішив, що Катя має повертатися? Може, вона давно вдома? І тут мене пронизала ще одна думка, що кинула в холодний піт. А що коли її саме в цю хвилину б'ють, убивають, б'є її чоловік — садист? Уже не тямлячи себе, я кинувся до будинку. Тридцять четверта квартира виявилася аж на дев'ятому поверсі. Дорогою сходинками я ледве не збив якогось розхристаного хлопчака, вже на півдорозі помітив, що в цьому будинку є ліфт і він працює, але не спинився.

І ось я стою під дверима, чую голоси за ними, і вже геть не тямлячи себе, натискаю на кнопку дзвінка.

Відчинила Катя. Вона і справді виглядала дуже змарнілою. Спершу я швидше здогадався, ніж упізнав її. Що ж я кажу? Що я кажу?.. Я так прикипів до її обличчя, до змарнілого її обличчя. І раптом відчув, як зникає туман з-перед очей.

— Ви до кого, пробачте?.. — спитала тим часом Катя.

— До… Пробачте… Ви самі?

Тут я з жахом помітив, як за Катиною спиною виросла кремезна чоловіча фігура.

— Ха! — гаркнув Катин чоловік. — Я все чув. Нарешті я спіймав на гарячому голубочків.

Я ще встиг подумати — він має не потворне, а доволі привабливе кругловиде лице. Це було останнє, що я подумав. Бо Катин чоловік відкинув її з порога і схопив мене за барки. Наступної миті він трусонув мене, мов суху грушу. Це він зробив лівою рукою, а правою затопив у мою ліву щоку. Я відчув у роті солоний присмак, почув, як хруснув зуб.

— Саню, — закричала Катя. — Я зовсім не знаю цього чоловіка…

— Не знаєш? — ревнув Саня. — Зараз ми довідаємося…

Я не опирався. Не тому, що так уже перелякався його, та після Катиних слів мені зробилося абсолютно байдужісінько, що він зі мною зробить. Він спустив мене сходами. Дорогою я боляче вдарився об стіну. Хтозна, що він зробив би зі мною, якби на сьомому поверсі назустріч нам не трапилася стара жінка з відром, наповненим сміттям. Вона перелякано закричала, і, мабуть, отямившись від цього крику, Катин чоловік спинився, і далі я побрів сам. Перед ліфтом на п'ятому поверсі я нарешті виплюнув вибитого зуба. Гула голова, боліли ясна. Але це було ще не головне. Головне — я зрозумів, що тепер справді все. Остаточно. Без жодних шансів. Я дочекався ліфта і спустився вниз.

Внизу від мене сахнулася якась дівчина. Я вийшов надвір. Повітря було вже по-літньому теплим.

— Ось і все, — сказав я уголос.

Сказав укотре. Я йшов подвір'ям. Ще двоє перехожих злякано оглянули мене.

«Байдуже», — подумав я.

Справді байдуже. Десь переночую. Якось проживу.

Біля виходу на вулицю я спинився. І тут до мене прийшла несподівано думка. Я весь час боявся свідків своїх поразок. Треба було цього побоїща, щоб зрозуміти — найголовнішим свідком був я сам.

Утім, кожен з нас свідок своїх перемог і поразок, тільки я забув про це чи не хотів пам'ятати.

Я стрепенувся. До мене підходила Катя. Спершу я подумав, що мені ввижається, але вона таки стояла поруч. В розірваному платті, теж, очевидячки, побита, як і я, і важко дихала.

— Ви… Жи… вий?

— Як бачите, — спробував я посміхнутися.

Катя спинилася. Стояла і дивилася на мене. Пригадувала і не могла пригадати.

— Я десь вас бачила, — сказала вона.

— У Лариси, — нагадав я. — Вона хворіла, я прийшов провідати. Ви були там…

— Не пригадую, — похитала Катя головою.

Вона повернулася й пішла назад. Стомленою, шаркаючою ходою.

— Куди… куди ж ви? — гукнув я.

Я наздогнав Катю і схопив її за руку. Я не міг її відпустити.

— Не треба, прошу вас, — сказала Катя з такою мукою, що я мимоволі розтулив пальці.

Вона пошаркала далі — зсутулена, як і я, побита, а я не мав сили ворухнутися, щоб її наздогнати. Щось наче стояло за цією жінкою таке, що я не смів їй заперечити.

За кілька кроків вона спинилася. Оглянулася. Щось сказала.

— …ільше не битиме… — розібрав я, — він плаче… після… та… кого…

Вона стала віддалятися. Я теж побрів. На вулицю. Наче сліпий, став переходити її.

Гальма різко вискнули поруч. Почулася лайка водія. Він вискочив з машини, щось кричав, та, либонь, побачивши моє лице, раптово замовк.

І тут я почув, що хтось ще біжить до нас, кроки шаркали зовсім поруч. Я озирнувся і побачив Катю.

— Ви… живі? — видихнула Катя, зупинившись. Я знову схопив И за руку, бо інакше вона впала б — така була нажахана, із перекошеним обличчям, безсила після цієі несподіваної гонитви. Здивовано дивився на нас обох — побитих, зляканих — водій. Сигналили машини, які спинилися довгою вервечкою за тією, що ледве не збила мене. Тепер я помітив, що то була машина з великою блакитною цистерною замість кузова. У такій перевозять живу рибу або просто воду.

Тут я перевів погляд на Катю і знову зустрівся з її великими світло-сірими очима, які тривожно і трохи збентежено озирали мене.

42

Стояло бабине літо, коли ми з Катею приїхали вперше до Ясенівки. Дивна річ, ми йшли вулицями селища, і мені було байдужісінько, що про мене подумають. Коли я вперше приїхав з Магдою, я пишався, що привіз дуже вродливу дружину. Щось схоже було, як ішов з Люсею, — бач, хоч і розлучився, але й швидко одружився, і аж ніяк не на гіршій, та ще й небавом сина