Читати книгу - "Армагед-дом"

Як нудно, подумала Лідка. І це називається сучасним телебаченням?!

«Продовжують працювати інститути підвищення кваліфікації для працівників дошкільних закладів. Молоде покоління вихователів повсюдно стикається з власною некомпетентністю, бо вихователям не вистачає освіти… стати педагогом… і проблема загострюватиметься з кожним роком, разом з ускладненням програми. Лишаються актуальними центри переорієнтації працівників вищих навчальних закладів, звільнених за скороченням штатів… для роботи з молодшими школярами. Працівники музеїв, люди з гуманітарною освітою…»

Лідка скривилась і перемкнула канал.

«Третій міський ліцей оголошує про скорочення конкурсного прийому до першого класу. Батькам дітей, які так і не стали учнями ліцею, не варто впадати у відчай. Наступного року буде оголошено конкурс до першого та другого…»

Лідка похмуро посміхнулась. Знаємо ми ціну цим конкурсам. І хто в них змагається, також знаємо.

Вона перемкнула канал іще раз. Їй хотілося чогось гучного й веселого, кліпа хотілось, ну невже на честь першого дня навчання не пустять жодної НОРМАЛЬНОЇ передачі?

З екрана дивився широколиций чоловік із покоління Лідчиних батьків. Дуже засмаглий, він мав забагато зморщок, як на його вік, непевного кольору очі, що втекли кудись аж під лоба.

— …залишити армію й зайнятися політикою? — спитали з-за кадру.

— Мені здається, я багато зробив для армії. Я став генералом у тридцять п’ять років… Але армія в умовах мирного часу, сучасна армія, вже не дає мені місця, щоб зробити більше. Моя перемога на виборах — закономірність, але це лише перший крок. Я хотів би, щоб люди, які віддали за мене свої голоси…

Чоловік говорив через силу, завчений текст ніяк не йшов йому на язик. Лідка сумно зітхнула й підняла пульт. У чому перевага телевізора? Так легко можна змусити замовкнути будь-кого з політиків, та хоч самого президента.

Камера від’їхала, пропускаючи в кадр довгий стіл зі зграйкою мікрофонів і людей, що сиділи по обидва боки від генерала, що народжував слова. Лідка вимкнула була телевізор, але зразу роззявила рота і ввімкнула його знову.

Ні, не помилка. Праворуч від генерала сидів, зосереджено киваючи головою, Ігор Рисюк власною персоною. Світлий елегантний костюм, інтелігентне тонке обличчя — поруч із ним генерал здавався просто дровинякою, яку натуралісти притягли з лісу і не встигли відшліфувати.

Оце так!

Лідка вимкнула телевізор. Кинула пульт у м’яке крісло, прислухалась; здається, свекрухи не було вдома. Також святкує перший день навчання?

У кабінеті, що його за старим звичаєм називали «кабінетом батька», блимав червоним автовідповідач нового телефону. Передчуваючи неприємність, Лідка натисла на маленьку і пружну, як прищ, кнопку.

— Доброго дня, панове Зарудні. Це говорить такий Рисюк, якщо ви пам’ятаєте. Я був би вдячний, якби хтось із вас зателефонував за номером…

— Про вовка промовка, — сказала Лідка вголос.

Іще в ліцеї вона відзначила, що події зазвичай ходять табунами. І якщо є новина — чекай другої, третьої і так далі.

— І це твоя квартира?

Рисюк кивнув. Крихітна кімнатка була облаштована за вищим класом. Обчислювальна машина, відеоцентр, телефони, зовсім як колись у кабінеті Зарудного.

— А ночуєш ти де? — в’їдливо спитала Лідка.

Рисюк уважно на неї подивився. Осміхнувся:

— На дивані.

Лідка запнулась.

— А, цей, дружина, діти? У тебе ж наче дружина була?

Рисюк кивнув на стіл. Під екраном монітора ліпились одна до одної три фотографії — на перших двох були двоє гладких голих немовлят із витріщеними у простір безтямними очима: хлопчик і дівчинка. На третій, зовсім свіжій, стояли поруч щоката першокласниця з квітами і кругленький похмурий хлопчисько в коротких штанцях.

— А… в кого вони такі… — Лідка трохи не спитала «гладкі», але вчасно отямилась. — У кого вони такі величенькі?

— В дружину, — коротко відповів Рисюк.

Лідка знову глянула на фотографії. Про всяк випадок оглянула весь стіл — ні, жіночого фото ніде не було.

— Як Слава? — уривчасто спитав Рисюк. — Працює?

Лідка кивнула без ентузіазму.

— А ти, кажуть, звільняєшся?

Лідка підвела на нього погляд:

— А ти звідки знаєш?

— Хіба це таємниця? — Рисюк поблажливо посміхнувся.

— А, я й забула, що ти зробився сірим кардиналом, — сказала Лідка ніби жартома.

Жарту не вийшло. Рисюк дивився уважно, тепер уже без усмішки, і під поглядом його непорушних світлих очей Лідці зробилося ніяково.

— Чому ти покинула науку?

— Не твоє діло, — сказала вона, намагаючись надати розмові тону веселої шкільної суперечки.

Рисюк помовчав. Запропонував чомусь пошепки:

— Кави хочеш?

— Ага, — відповіла вона після паузи.

— Ходімо варити…

Кухня, на відміну від кімнати, носила на собі всі сліди парубоцького побуту. Стіл був укритий, ніби круглими лусками, задавненими відбитками кавових чашок. У раковині охайною купкою стояв не митий з вечора посуд.

— Лідо, тут намічається цікава перспектива. Я хотів поговорити з тобою… і зі Славою.

— То зі мною чи зі Славою? — спитала вона, пальцем перевіряючи чистоту табурета.

Рисюк чіпко глянув на неї через стіл:

— Мені треба зробити вибір? Або-або?

— Ні, — вона опустила очі.

— Розумію, — сказав Рисюк повагом. — Бачиш, Сотова… Я справді розумію, і зрозумів не вчора. Слава НІКОЛИ не пробачить тобі того випадку в Музеї. Для Слави ти — емблема його приниження, неповноцінності, пам’ятник його підлітковій дурості. Якби ви навіть мали дітей — ви однаково не змогли б жити разом. Утім, ти ж виходила за Славу не через кохання?

— Не твоє собаче діло, — сказала Лідка глухо.

— Звичайно, — Рисюк кивнув. — Так, просто до речі… Бо тепер МЕНІ потрібен Слава, і приблизно для того самого, для чого він свого часу знадобився тобі.

Лідка підняла голову:

— Ти змінив сексуальну орієнтацію?

— Але ж він і тобі був потрібен не для сексу, — вкрадливо нагадав Рисюк. — Тобі потрібне було його прізвище… прізвище його батька. Аби при слові «Зарудна» люди спершу перезирались, а потім питали шанобливо: «А ви часом не родичка ТОГО САМОГО?»

Лідка мовчала. Рисюк сполоснув під краном чашки, наповнив їх кавою, підсунув до Лідки цукорницю:

— Бери…

— Дякую, — сказала вона крізь зуби.

— На здоров’я… Бачиш, Сотова. Я оце збираю ресурси для однієї дуже перспективної справи. Будь-які ресурси. А спадщина Андрія Зарудного — ресурс великий, цінний, рідкісний.

Лідка стиснула губи, через що рот її негарно, як у старої, скривився. Вона квапливо опустила голову; найменше їй хотілось, щоб Рисюк бачив її потворною.

— Перспективна справа — це твій недорікуватий дурний генерал?

— Недорікуватість виліковна, — м’яко сказав Рисюк. — А щодо розуму, то цей генерал розумніший за багатьох. Це дуже потужна, вольова, перспективна людина. Треба лише спрямувати його в потрібне… русло.

— І ти при ньому — хто ж? — поцікавилась Лідка, відверто глузуючи.