Читати книгу - "Армагед-дом"

— Я зрозуміла, що не зможу більше принести користі науці, — сказала Лідка не запинаючись. — І не зможу принести користі службі ЦО.

Саша далі дивився крізь Лідку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся.

— Чому?

— Бо я помилилась, вибираючи шлях, — сказала вона так само просто. — Бо я не науковець. Ось і все.

Саша опустив блакитнуваті повіки:

— Бачте, колего Зарудна. Ви справляли враження енергійного, захопленого своєю справою дослідника. Усі вважали вас, саме вас, спадкоємицею справи людини, чиє прізвище ви… — він зробив ефектну паузу, — …носите. Чи не так?

— Я не знаю, хто що вважав, — сказала Лідка вже менш упевнено. — Людям властиво помилятися, чи не так?

— А вам не здається, що це зрада з вашого боку? — стиха спитав, просто-таки прошелестів Саша.

Лідка розлютилась. Зняла торбу з колін, поставила на волохатий килим:

— Ну й кого я зраджую?

— Пам ять Зарудного, — підказав Саша.

Лідка проковтнула слину, набираючи в груди якомога більше повітря. Тільки стриматись. Тільки стриматись; він провокує її навмисне, і невідомо, що станеться після того, як вона піддасться на провокацію. Мовчати, мовчати, я кулька, повітряна кулька, червона повітряна кулька…

— Для науки і ЦО це має якесь значення? — спитала вона через силу. — Зраджую я пам’ять Зарудного чи ні?

Він відвів погляд:

— Ні. Не має.

— Тоді я прошу пропустити мою заяву. Зняти з мене право допуску. Я дам будь-які підписки про нерозголошення — хоч на три мриги вперед…

— Вас не випускатимуть за кордон, — сказав Саша з жалем. — За жодний. Під жодним приводом. Років десять.

Лідка скривилась:

— Так, це ви вмієте. Не пускати.

Якийсь час Саша не зводив з неї тягучого погляду.

— Ви наполягаєте на звільненні?

— Так, — вона кивнула.

Саша відкинувся назад. Покрутив у пальцях жовтий лакований олівець.

Несподівано усміхнувся:

— Ти маєш рацію. Науковець із тебе хріновий.

Вона дивилась, як він підписує папери, і відчувала, як терпнуть, бліднучи, щоки.

Він бреше. Він бреше, навмисно принижуючи. Ні в чому не можна вірити цивільникам. Науковець із неї був би непоганий… якби вся ця наука мала сенс… Вона могла б… недарма її цінували в університеті! Недарма вона отримала свій червоний диплом… Недарма її брали в експедиції… Недарма її допустили до секретного інституту… Не могло такого бути, щоб стільки надій — на «хрінового» науковця!

Гуркіт моря. Солона вода в горлі.

— Я хочу спитати, — сказала вона хрипко.

Він на мить відірвався від паперів:

— Питай.

— Ти мене топив?

Він охайно склав підписані папери. Скріпив скріпкою. Підвів на Лідку прозорі очі:

— А ти знаєш… Тоді, будучи шмаркатою пацанкою, ти справді здавалася перспективною штучкою. Ти була фанаткою. Таких бояться. І ти спритно вдавала, ніби багато знаєш.

— Тож топив?! — перепитала вона, посунувшись уперед.

Саша усміхнувся. Уперше від самого початку розмови; на його суворій краватці тьмяно зблискувала золота шпилька. І так само тьмяно, але гостро блискали очі.

— …Вітаю вас, колишня колего Зарудна. Вашу заяву буде прийнято, ми знайдемо можливість звільнити вас без скандалу. Чи варто казати, що до жодного наукового закладу вас і близько не підпустять? Чи й так зрозуміло?

— Не дуже й треба, — сказала Лідка повільно.

І підвелась:

— Дякую вам, Олександре Ігоровичу. Я цілком задоволена.

…Звідусіль лунали шкільні марші. Здійнявся вітер і гнав бруківкою обгортки від цукерок.

На стовпі оголошень гронами висіли запрошення на роботу.

Учителі потрібні були в колосальних кількостях. Чогось в основному з природознавства та праці. А історію я викладала б одним мізинцем, подумала Лідка. Та й біологію… Та хоч фізкультуру. І вони сиділи б у мене як миші, вони б мене боялись…

Бо я їх ненавиджу.

Вона сіла на швидкісний трамвай (у вагоні були самі радісні мами першокласників), доїхала до центру, на виході купила банан і з’їла на ходу. Вітер мав запах осінніх квітів. Цвинтарний запах, подумала Лідка.

Ось і все. Легко й порожньо. Яка всеосяжна, спокійна порожнеча.

…Узяти й піти в школу. І дресирувати їх, як цуценят. Аби стояли струнко. Аби по десять разів переписували довжелезні вправи, а зроблять помилку — іще десять разів. Аби сиділи, склавши на парті руки, не сміючи поворухнутись… аби здригалися від звуку мого голосу!

Меморіальну дошку Андрія Ігоровича Зарудного не протирали давно. Бронза позеленіла, депутат Зарудний остаточно перестав бути схожим на себе. Якось місцеві хлопчаки уподобали барельєф для різноманітних забав, але після того як Лідка спіймала двійко снайперів із водяними пістолетами і жорстоко нам’яла їм вуха, стрілянина по бронзовій мішені припинилась.

Обуреним матусям постраждалих стрільців Лідка кинула відібрану у хлопчаків зброю. «Це ж вода! — не вгавала одна з них, сусідка з третього поверху. — Що вона може заподіяти цій вашій дошці!» — «Іще раз спіймаю, — сказала Лідка, — буде гірше». — «Садистка! — кричала матуся. — Я знайду на тебе управу!» — «Шукайте», — сказала Лідка і грюкнула дверима перед матусиним носом.

Сусіди й раніше не розуміли її, а після випадку з «екзекуцією» остаточно незлюбили. Особливо жінки: «Своїх дітей немає, то це стерво на чужих кидається!» Особливо дружина дипломата з третього поверху та дружина актора з четвертого. Адже будинок лишався елітарним, навіть з’явилася біля входу комірчина консьєржа, у якій по черзі проводили дні дві сумирні бабці…

Один лише дід доброзичливо вітався з Лідкою, сивий плішивий дід із першого поверху, той самий, що курив оце біля під’їзду. Курив і кашляв; Лідка привіталась, і дід відповів, і вона вкотре здивувалась, як у цьому немічному вже тілі вміщається глибокий бас — голос не старого діда, а ще й дуже чоловічий, красивий і навіть бентежний.

Вона відчинила двері своїм ключем. Зі свекрухою вони не розмовляли, мабуть, уже років зо три; Клавдія Василівна жила окремо, зачиняла свою кімнату на замок і лихословила — Лідка точно знала — про свою паскудну невістку всюди, де лише вдавалося завести розмову. Від найближчої хлібної крамниці й до Ради міністрів, де вдова Андрія Зарудного тепер обіймала якусь невиразну, але досить вигідну посаду.

Якось за Лідчиної відсутності Зарудна перенесла портрет чоловіка з його кабінету до себе в кімнату. І Лідка не змогла домогтись повернення портрета на законне місце; вдова вкотре продемонструвала їй своє виняткове право на пам’ять про Андрія Ігоровича. Добре, що в Лідки був іще фотопортрет, той самий, який так зручно лягав на стіл під оргскло…

У вітальні товстим шаром лежав пил. Клавдія Василівна не прибирала ніде, крім своєї кімнати та зрідка — кухні. Лідка автоматично ввімкнула телевізор; на всіх каналах було одне й те саме. «Якась там школа прийняла