Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

— Ми що, дурні, з природженою просто так зв’язуватись? — додала Віка. — Нам вона потрібна, — відьма ковзнула поглядом по Тетянці. — Хай поверне, що вкрала, й валить собі.

— На той світ! — пирхнула Ірка.

— Ні-ні, — відразу ж запротестувала «училка». — Усе не так сумно! Переданий дар приживається протягом дев’яти днів. Доки не минула половина цього терміну — до середини п’ятого дня — дар можна забрати, не вбиваючи носія. Твоїй подрузі варто лише захотіти! Зрештою, не буду тебе дурити… — «училка» завагалась, — потім вона довго хворітиме, але це все одно краще, ніж померти!

— Чого це вона має вмирати? — загрозливо примружилась Ірка.

— Бо ми доможемось свого, — відрізала Віка.

— У тебе свій, природний дар, дівчинко… — на обличчі «училки» відбилося страждання, — а ми належимо нашим хазяйкам. Ми віддаємо їм усе! Наш розум, знання, вміння, все, що заробляємо за допомогою відьмацтва! Сидять, клуші жирні, пороз’їдались, а ми бігаємо як рабині… — вона захлинулась ненавистю.

— А чому б вам не відмовитись? — Ірка мимохіть відчула якесь співчуття. Схоже, не так уже й весело живеться робленим. — Адже вас он скільки, і ви теж відьми! Налетіли б зграєю на своїх хазяйок і всипали б їм так, щоб ті пам’ятали до нових віників…

— Як це?.. Ми ж роблені! Наша сила — це та сила, яку дають нам наші хазяйки! Напасти на них з їхньою силою? — «училка» здивовано витріщилась на Ірку. — Ти що, не знаєш, що з нами тоді станеться?

— Вона не знає, — озвалася Віка.

— Я ж казала, вона цілком безграмотна! — продовжуючи триматись за вухо, сіла на траву Алла.

Віка презирливо зімкнула свої напрочуд густі вії:

— Помовчала б уже, теж мені розумаха знайшлася! Слухай, Хортице, на ту природжену стару ми вийшли зовсім випадково. Гадаєш, нам легко було напасти на неї, зв’язати… Вона хоч і помирала, але ж була справжньою, природною відьмою. Вона значно сильніша за нас. Знаєш, як вона нас помотлошила? Але її дар — це шанс! Неповторний шанс для однієї з нас! Кожна, чуєш, кожна, може стати сильною! А головне — вільною!

— А ви взагалі відмовтесь від відьмацтва! — знизала плечима Ірка. — То й будете вільні!

— Ага, і станемо такі, як вона, — тобто ніякі! — Алла кивнула на Тетянку.

Ірка спогорда глянула на Аллу.

— Тетянка малює свої картини сама! І на допомогу Ользі Вадимівні прийшла теж сама. І та віддала їй свій дар — теж, до речі, сама. Ніяка тут тільки ти, Аллочко. Ти ж сама нічого не вмієш, чи не так? Грошики — від тата, перемоги на конкурсах — від чужої сили, сила — від Оксани Тарасівни… Тому ти й казишся.

— Ах ти ж… — злісно заревла руда й, не тямлячись із люті, знову кинулась до Ірки.

Над парканом почулося тонесеньке металеве дзижчання. Удар каблуками в землю, і Алла спинилась.

— Ну нехай ти маєш рацію, — сумирно кивнула «училка», — нехай ми всі — ніхто. Але ж ми хочемо стати кимось!

— А просто працювати ви не пробували? — тоскно поцікавилась Ірка.

— Дівчинко, не вчи мене жити! Я все ж старша за тебе! — почала дратуватись «училка». — Я чекаю на відповідь!

Ірка поміркувала якусь хвильку.

— Але ж із вас вийде страшненька відьма, — повільно проказала вона, зазираючи в жадібні очі «училки». — А з цих двох — мабуть, ще гірші. — Ірка махнула в бік дівчаток. — Я гадаю, Ольга Вадимівна зробила все правильно. То нехай дар залишається в Тетянки, так усім буде краще.

— Якщо не віддасте — про спокійне життя можете навіть не мріяти, — загрозливо процідила Віка.

— А ти спробуй, зроби щось! — задерикувато запропонувала Ірка, поглядаючи то на скривавлене Алчине вухо, то на складаний ножик, що досі вібрував на асфальті.

— А може, й спробую, — раптом посміхнулась Віка. — Отже, від чар і погані? Непоганий захист, — вона розвернулась і закрокувала геть.

Алла підтюпцем помчала за нею.

«Училка» докірливо похитала головою й мовчки пішла собі геть.

А Ірка пірнула назад до салону автомобіля.

— Будемо сидіти тут, — твердо вирішила вона. — Їжа є, захист, здається, надійний… — Дівча згадало Вікину неоднозначну посмішку й на мить засумнівалось. — Ні, точно надійний, на Алці перевірили! Либонь, п’ять днів протримаємось…

— П’ять днів! А як же моя мама?.. — жалібно простогнала Тетянка.

— Тільки не кажи, що твоїй мамі буде краще, коли ці роблені тебе порішать? Невідомо, чи зможу я впоратися зі Стеллою й Оксаною Тарасівною, до того ж із ними їхні особисті відьми — кількістю братимуть. Я не хочу з ними битись. Ми тут як у фортеці, а вони нехай сидять там хоч до посиніння.

— А як же наш покутник? — посміхнулась Тетянка. — Він же тоді не зможе нас урятувати.

— Головне, аби вам було добре, — зраділо повідомив хлопець. — Сидимо, то й сидимо!

Розділ 9

День п'ятий, байкерський

Ірка розплющила очі, потяглась. Розкладене переднє сидіння «Жигулів» м’яко загойдалось. Крізь лобове скло лилося слабке рожевувате передсвітанкове світло. Господи, як рано!

Десь віддалік гуркотів двигун. Ірка спохмурніла. За законом підлості — сюди хтось їде. Вона закинула голову й поторсала за плече Тетянку, яка спала на задньому сидінні.

— Ну що там таке? — розплющила та одне око.

— Сюди хтось їде. Нутром відчуваю — саме сюди. Давай у кущах пересидимо, не будемо світитись.

Тетянка сонно кивнула й вилізла із машини. З-під днища «Жигуля» визирнула бліда фізіономія покутника.

— Якщо ви не спите на моїй подушечці, гидуєте, то ліпше б повернули її мені. Валяюсь тут на голій землі, наче якийсь бомж, а не добропорядний мрець! — ображено заскиглив той.

— Лізь у кущі, — вмить урвала його скарги Ірка.

Позіхаючи, трійця залізла в кущі й очікувально вп’ялася очима в порожній шлях. Гуркіт двигуна наближався.

— Схоже, багато народу їде, — невпевнено припустила Тетянка.

— Може, все-таки не сюди? — спитав покутник.

— Сюди, — засмученим голосом відповіла Ірка.

Гуркіт двигунів став оглушливим, і на шосе почали з’являтись мотоцикли. Густо-чорні й різнокольорові, хромовані, лискучі й тьмяні, немов відлиті з великого шматка темряви. Сідоки, затягнені в помережану заклепками шкіру, підкручували ручки, і мотоцикли ревли, як розлючені динозаври. Вітер бавився кінчиками бандан на головах байкерів і… довгим волоссям дівчаток Оксани Тарасівни, які сиділи в них на багажниках. Попереду, мідно тримаючись за пояси сідоків, їхали Віка й Алла.

Мотоциклісти неквапом під’їхали до стоянки. Відьмочок наче вихром поздувало з сідел. Вони скупчились біля низенького парканчика автостоянки.

Байкери почали повільно об’їжджати стоянку по колу. Лише