Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

— Голос та й голос собі, — знизав плечима хлопець. — Чи мені не однаково? Мені головне — відмучитись, гріх свій спокутувати.

— Чому мерці до нас причепилися — він не знає, чий голос — теж не пригадує, — не могла заспокоїтись настирлива Ірка. — Та ти хоч гріх свій ще пам’ятаєш? Ти що спокутувати зібрався?

Покутник опустив очі й утупився кудись під сидіння. Але нічого цікавого там не виявилось. Він іще якусь мить потоптався, повагався й, нарешті, процідив крізь зуби:

— У мене був друг. Сашко. Ми з першого класу з ним… Жили поруч і взагалі… Навіть до одного університету збирались вступати. Разом. Саме випускний вечір був. Ми з Сашком уже додому повертались, це під ранок було. Нас оточила якась компанія: пики злі, п’яні. Кажуть: «Що, випускнички, радієте?». І на нас. Сашка звалили… — він замовк.

— А ти що? — зі співчуттям спитала Тетянка.

— А що я? — зі слізьми в голосі видихнув хлопець. — Хлопці-здоровили, їх багато… Яка б з мене користь була, якби я лишився?

— То ти… дременув? — не повіривши власним вухам, перепитала Ірка.

Покутник завагався й… ледь помітно кивнув:

— Сашко… Він мене кликав… А я вуха затулив і побіг. Але я й справді не міг йому зарадити! — благально мовив він, переводячи погляд на дівчат.

Зазирнувши в їхні обличчя, покутник знову втупився в підлогу.

— То твій Сашко врятувався? — з жадібною надією спитала Тетянка.

Покутник повільно похитав головою.

— Тих хлопців… Їх швидко знайшли. Судили. Мене як свідка викликали. І всі — і менти, і суддя, і навіть адвокат цих убивць, — усі дивились на мене, ну як… Так само, як ви зараз дивитесь! — у розпачі закричав він. — Сашкові батьки… Вони мені раніше, як рідні були… — покутник безнадійно махнув рукою. — Мої предки мене жаліли. Особливо мама. Казала: я ні в чому не винен… А сама в очі не дивилась. Раніше така горда ходила, а після того плечі горбити почала. Я в передмістя переїхав, тут старий бабусин будинок був. Сидів там цілісінькими днями, і сам навіть не помітив, як помер. Думав, побачу Сашка, попрошу пробачення. Він би мені вибачив, правда! Але мене до нього не пустили. Не можна тобі сюди, кажуть, — фізіономія покутника зробилась ображеною. — А якщо я вас урятую, — він помітно пожвавився, — тоді, можливо, мене й пустять.

— То чого ж не врятував? — вкотре здивувалась Тетянка. — Побився б із мерцями — і все! А ти чомусь за пам’ятниками ховався!

Покутник поглянув на Тетянку як на повну ідіотку:

— Та вони ж он які величезні, і їх багато! — обурено заявив він. — Багато б було з мене користі, якби я поліз у бійку?

— Тобто ти чекатимеш, доки на нас нападе зграя карликів… — в’їдливо процідила Ірка.

— Ні, ні, зграя — це багато, — урвала її Тетянка. — Один карлик.

— Ага, один такий мале-есенький чоловічок… Тоді ти нас урятуєш і спокутуєш свій гріх. Так, чи що?

— Та що ж вдієш, коли страшно! — закричав покутник. — Між іншим, у моїй сьогоднішній поведінці на цвинтарі помітний деякий прогрес, — самовдоволено заявив він. — По-перше, я все-таки спробував сперечатись…

— Це ж коли? — насупилась Ірка.

Покутник обдарував її ображеним поглядом:

— Та від самого початку!

— A-а, перші три секунди…

— Та й поради вам давав! Подушку приніс! Для першого разу непогано! Я ще трошки потренуюсь…

— Доки ти тренуватимешся, нас якраз і приб’ють!

— Абсолютно вірно, Хортице, — пролунав знайомий єхидний голосок над самим вухом в Ірки.

Алла стояла біля невисокого парканчика, що ним було обгороджено автостоянку. Зовсім близько, варто було лише простягнути руку з відкритого віконця «Жигулів» — і зможеш доторкнутися до неї. Поруч байдуже спиралась на мітлу відьмочка Віка. При денному світлі вона здавалася ще чарівнішою. Не по-людськи чарівною: ну не буває в живих людей такого сліпучого густого волосся, величезних блакитних очей, тонюсінької талії. Навіть у кіно не буває. Таке лише в мультиках малюють.

За спиною красуні Віки стовбичила сухорлява «училка». Трійця відьом іронічно дивилась на очманілу Ірчину фізіономію. На Тетянку й покутника вони не звертали жодної уваги.

— Гадала, втечете? — не приховуючи радощів, спитала руда. — А дзеркала тоді навіщо? Ми вас хутко знайшли!

Ірка була в розпачі. Ну, звісно, якщо вона сама може знайти людину за допомогою дзеркала, виходить, й інші відьми вміють це робити! Все зрозуміло! Але вона спробувала не показувати своїх почуттів. Годі, Алка більше не радітиме!

— Ну, знайшли. І що далі? — Ірка демонстративно позіхнула.

— А ось що! — закричала Алла й, перестрибнувши через парканчик, кинулась до «Жигулів».

Крихітний складаний ножичок біля воріт завібрував, затремтів… З коротким цмоканням у повітрі почали матеріалізуватися десятки, сотні, тисячі маленьких складаних ножичків. Рій ножів тонко, металево задзижчав і… кинувся до порушниці кордону.

Нестямно заверещавши, Алла помчала назад. Вона підстрибнула й буквально злетіла над огорожею… Перший, найспритніший ножичок коротко чиркнув руду по вуху. Затискаючи долонею скривавлене вухо, вона впала по той бік паркану.

— Дурепа ти, Алко, — презирливо скривила рожевого ротика Віка.

— Я бачу, деякі дівчатка так нічого й не навчились, — осудливо додала «училка», поглядаючи на Аллу, що качалася по траві.

Ані Віка, ані «училка» так і не зрушили з місця. Натомість вони почали уважно розглядали асфальт із боку стоянки.

— Захист від чарів і погані? — нарешті поцікавилась «училка». — Грамотно поставлено, дівчинко. Навіть дуже грамотно.

Ірка мимохіть відчула наплив гордощів. Наче її й справді похвалила вчителька.

— Мені здається, що нам є про що поговорити з такою розумною молодою відьмочкою. Може, підійдеш ближче?

— Я вас і звідси прекрасно чую, — насторожено вимовила Ірка.

— Та годі тобі, Хортице, не викаблучуйся, ходи-но сюди, — Віка насупила свої ідеальні темні брови. — Розмова лише між нами, відьмами.

— А тебе в школі не вчили, що на людях — не можна шушукатися? — наполягала Ірка, але Тетянка раптом штовхнула її в бік:

— Іди! Дізнаєшся, чого вони хочуть!

— Тебе цокнути хочуть, що ж тут незрозумілого, — буркнула Ірка, але все-таки прочинила дверцята й вибралась із машини.

— І про що говорити будемо? — Ірка сперлася на парканчик і приготувалась слухати.

Віка з «училкою» мимохіть перезирнулись:

— Дівчинко, нам треба домовитись. Ми зовсім не бажаємо тобі зла…

— А мерців нацькували виключно через свою велику любов, — урвала «училку» Ірка.

Роблені відьми, молода й стара, знову перезирнулись:

— Яких іще мерців? — Вікин голосок-дзвіночок забринів досить щирим здивуванням.

— Надміру живих. Ледь нас із Тетянкою у могилу не закопали.

— Нічого не розумію, — теж здивувалася «училка». — Жодних мерців ми на вас не нацьковували.