Читати книгу - "Третя карта"

— Будь ласка.

— Чоловік. Ви заміжня?

— Формально — так.

— Ваш чоловік не був комуністом або соціал-демократом — лівим, одне слово?

— Ні. Він не політик.

— Єврей?

— Справжній, ревний католик.

— Ревний — це теж погано. Але, в усякому разі, з лівими він у стосунках не був: для вас це краще, для мене — гірше.

— Чому?

— Був би він лівий, відповідь надійшла б негайно, вони всі на обліку. Ну нічого, це вихід — я зв'яжуся з Краковом, не чекаючи відповіді з Парижа. Працюйте й далі, як працювали, — мені буде легше добиватися для вас всіляких пільг.

… Двадцятого червня Ессен розбудив Ганну — він приїхав по неї о третій годині ранку.

— Що з вами? — запитав він. — Не тремтіть так, будь ласка. Ми вилітаємо до Кракова, я надумав узяти вас разом з нашою групою.

— Зараз, я зараз, — не маючи сили угамувати тремтіння, повторювала Ганна, не розуміючи, видно, що стоїть перед ним неодягнута, — я зараз, тільки хвилинку зачекайте мене, я зараз.

Ессен не мав права брати Ганну. Він розумів, що варт було офіційно запитати Поля, і той напевно відмовив би: слов'янку в зону, що післязавтра стане прифронтовою!

Але він пам'ятав прохання цієї талановитої жінки, тож і вирішив, що оскільки їхній шлях проляже через Краків, чому б і не зробити їй добро? Працює вона чудово, і хоч Поль не підтримував його ідею про якісно нове оформлення трудових таборів для слов'ян, котрі перебувають там як сільськогосподарські й заводські робітники, він усе-таки надумав оцю свою переконаність випробувати на Ганні — врешті-решт, він працюватиме з нею, а не обергрупенфюрер. Мабуть, з усіх його співробітників вона скоріше за інших зрозуміє на місці, як треба проектувати, схопить усі основні вузли, а він займатиметься лише загальними проблемами, проектуючи той табір, що його було поспіхом створено біля Кракова, на всі майбутні табори (передусім для військовополонених, як сказав Поль).

Гайна вийшла за п'ять хвилин — обличчя в неї було бліде аж до синяви.

— А де ж сумка? — лагідно всміхнувся Ессен. — Ми летимо на п'ять днів. Треба взяти мило, рушник, білизну.

— Гаразд, зараз, гаразд, я зараз…

Ессен запалив, подумавши про те, що й досі не виконав епосі обіцянки, — він казав Ганні, що роздобуде їй картки на тютюн.

«На фронті можна буде запастися тютюном, — подумав він. — Війна розбещує трофеями, але це так прекрасно — суворі й щедрі трофеї війни. Чоловік і в звичайному житті завойовник, він завжди прагне вперед. Фізіологічно, до речі, також. Перемігши жінку, яка стала йому за дружину, він вважає її поваленою державою і прагне до нових завоювань. А жінка схожа на начальника тилу — вона силкується закріпити здобуте: та й фізіологічно все збігається. Жінка завжди прагматичніша у стримуванні насолод».

Ессену припала до вподоби ця думка, та й взагалі він сам собі зараз подобався, він бачив себе збоку: п'ятдесятирічна людина, у модному костюмі, котра наважується брати з собою інокровку, вирушаючи за кордон, щоб оглянути табори, які йому доведеться будувати для інших інокровців. Божевільна, несподівана радість охопила його від усвідомлення своєї спокійної і впевненої сили, від того, що йому вільно робити так, як він хоче робити.

Ганна вийшла, нап'явши на плечі товсту плетену кофту. В руках у неї був маленький баул.

— Ви подиву гідні, — зауважив Ессен, — я поки що не зустрічав жодної жінки, яка вміла б отак швидко зібратися.

Він узяв з її холоднющих пальців баул і пропустив уперед, шанобливо розчинивши навстіж перед нею рипливі, з щілинами двері барака.

У деренчливому, холодному військовому літаку Ессен сказав їй, що на зворотному шляху вони зупиняться у Кракові — він допоможе їй знайти рідних.

— Вам це було дуже важко, — переконливо мовила Ганна. — Судячи з усього, було дуже важко домогтися такого дозволу.

— Я його не домагався, — відповів Ессен. — Я просто хочу вам допомогти. Так що голови нам стинатимуть обом.

Його високості главі королівського італійського уряду Беніто Муссоліні, Рим.

Дуче!

Я пишу до Вас цього листа в той момент, коли тяжкі роздуми упродовж місяців, а також вічне нервове очікування закінчились прийняттям найважчого у моєму житті рішення. Я думаю, що не маю права далі терпіти становище після того, як мені доповіли про останню карту з обстановкою в Росії, а також після ознайомлення з багатьма іншими повідомленнями. Я, перш за все, вважаю, що вже немає іншого шляху для усунення цієї небезпеки. Подальше очікування призведе найпізніше в цьому або наступному році до згубних наслідків…

… Росіяни мають величезні сили — я звелів генералові Йодлю передати вашому аташе в нас, генералові Марасу, останню карту з обстановкою. Власне, на наших кордонах перебувають всі наявні російські війська. Коли стало тепло, у багатьох місцях провадяться оборонні роботи…

… Але я ні на мить не маю сумніву щодо крупного успіху. Перш за все я сподіваюся, що нам в результаті пощастить забезпечити на тривалий час на Україні спільну продовольчу базу. Вона стане для нас постачальником тих ресурсів, що, можливо, потрібні будуть нам у майбутньому…

… Якщо я Вам, дуче, лише зараз надсилаю це послання, то тільки тому, що остаточне рішення буде прийнято тільки сьогодні о 7 годині вечора. Через те я прошу Вас сердечно нікого не інформувати про це, особливо Вашого посла в Москві, оскільки немає абсолютної впевненості в тому, що наші закодовані донесення не можуть бути розшифровані. Я наказав сповістити моєму власному послові про прийняті рішення лише в останню хвилину.

Матеріал, що його я маю намір поступово опублікувати, такий великий, що світ подивується більше з нашої довго-терпеливості, аніж з нашого рішення, якщо він не належить до вороже настроєної до нас частини суспільства, для якої аргументи заздалегідь не мають жодного значення…

… На закінчення я хотів би Вам сказати ще одну річ: я почуваю себе внутрішньо знову вільним, після того як прийшов до цього рішення. Співробітництво з Радянським Союзом, при всьому щирому прагненні добитися остаточної розрядки, часто дуже гнітило мене. Бо це здавалося мені розривом з усім моїм минулим, моїм світоглядом і моїми колишніми зобов'язаннями. Я щасливий, що позбувся цього морального тягаря.

З сердечним і товариським привітом

Гітлер.

Початок кінця можна передбачити. (21.6. 1941).

Діц заїхав по Штірліца до готелю близько сьомої години вечора. Небо було високе, жарке, безбарвне. Над площею Старого Ринку злітали голуби; бистрі крила