Читати книгу - "Чорна стріла"

— Панове, — почав він, — невже ви зовсім з'їхали з глузду? Небо дало вам у руки можливість розбагатіти так, як ще не розбагатів жодний моряк. Ви можете тридцять раз поїхати за море, але другої такої нагоди не знайдете. А ви, клянусь небом, що ви робите? Б'єте мене? Так робить тільки розгнівана дитина. Але ж ви досвідчені моряки, які не бояться ні вогню, ні води, які люблять золото, люблять м'ясо. Хіба личить вам діяти так нерозумно?

— Ага, — сказав Том, — тепер, коли ти зв'язаний, ти хочеш морочити нам голови?

— Морочити вам голови? — перепитав Дік. — Ну що ж, коли ви справді дурні, обдурити вас неважко. Але якщо ви люди розумні, а мені здається, що ви люди розумні, ви самі ясно побачите, що вам вигідніше. Коли я захопив ваш корабель, нас було багато, ми були добре одягнені й озброєні, а тепер подумайте трохи, хто міг зібрати й спорядити такий загін? Безперечно, тільки той, хто має багато золота. І якщо він, маючи таке багатство, все ще продовжує, незважаючи на шторм, рискати по морю, шукаючи щось, подумайте ще раз гарненько, чи не схований тут де-небудь скарб?

— Що він має на увазі? — запитав один з моряків.

— Якщо ви втратили старий човен і кілька глечиків кислого вина, — вів далі Дік, — забудьте про них, бо все це мотлох, Краще приєднуйтесь до вірної справи, яка через дванадцять годин або збагатить вас, або погубить. Тільки підніміть мене, підемо куди-небудь поблизу і поговоримо за кухлем, бо мені боляче, я змерз і мій рот набитий снігом.

— Він намагається обдурити нас, — сказав Том зневажливо.

— Обдурити! Обдурити! — закричав третій моряк. — Хотів би я побачити того чоловіка, який міг би мене обдурити! Це був би справжній ошуканець! О ні, я народився не вчора і знаю, що будинок з банями — це церква. Мені здається, куме Арбластер, у словах цього хлопця є щось розумне. Може, підемо й послухаємо його, га? Ну, скажи, послухаємо?

— Я з радістю випив би кухоль міцного пива, добрий мастере Піррет, — відповів Арбластер. — Що ти скажеш на це, Томе? Але мій гаманець порожній.

— Я заплачу, — сказав Піррет. — Я заплачу. Мені дуже хочеться дізнатися, в чому тут справа. У мене таке передчуття, що тут пахне золотом.

— Ну, якщо ми знову почнемо пиячити, все пропало! — вигукнув Том.

— Куме Арбластер, ви занадто дозволяєте своєму слузі, — зауважив мастер Піррет. — Невже ви дозволите, щоб вами керувала наймана людина? Фу, фу!

— Спокійно, хлопче! — сказав Арбластер, звертаючись до Тома. — Заткни пельку! І справді, чого ти встряєш не в своє діло? Де ж це бачено, щоб матрос повчав свого шкіпера!

— Ну що ж, робіть, що хочете, — сказав Том. — Я умиваю руки.

— Поставте його на ноги, — сказав мастер Піррет. — Я знаю затишний куточок, де ми можемо випити і поговорити.

— Якщо ви хочете, щоб я йшов, друзі мої, розв'яжіть мої ноги, — сказав Дік, коли його підвели на ноги.

— Він каже правду, — засміявся Піррет. — В такому вигляді він, справді, й кроку не ступить. Розріжте вірьовку, куме, витягніть свій ніж і розріжте.

Навіть Арбластер завагався, почувши цю пропозицію. Але, оскільки його товариш продовжував наполягати, а у Діка вистачило розуму зберігати дерев'яний, байдужий вираз обличчя і тільки знизувати плечима, шкіпер кінець кінцем згодився і розрізав вірьовку, яка зв'язувала Дікові ноги. Це не тільки дало Дікові змогу пересуватись, а й взагалі ослабило всі його вірьовки. Він відчув, що його рука за спиною стала рухатись вільніше, і сподівався, що з часом йому пощастить зовсім звільнити її. Всім цим він був зобов'язаний совиній дурості і зажерливості мастера Піррета.

Цей достойний чоловік взяв на себе керівництво і привів їх в ту саму корчму, де Лоулес випивав з Арбластером під час шторму. Зараз корчма була зовсім порожня; на місці вогнища залишилась тільки купки гарячого попелу, в якому ще тліли жаринки, випромінюючи приємне тепло. Коли всі посідали і хазяїн поставив перед ними посуд з підігрітим елем, Піррет і Арбластер випростали ноги і схрестили руки, наче люди, які прийшли сюди, щоб приємно згаяти час.

Стіл, за який вони сіли, як і всі інші столи в корчмі, не був власне столом. Це була велика квадратна дошка, покладена на дві бочки. Піррет сів напроти Арбластера, а Дік — напроти матроса.

— А тепер, молодче, — сказав Піррет, — повернемося до твоєї розповіді. Здається, ти справді трохи скривдив нашого кума Арбластера, але що з цього? Відшкодуй його збитки, вкажи йому тільки спосіб, як розбагатіти, і б'юсь об заклад, він простить тебе.

До цього часу Дік говорив більше навмання; але тепер, під поглядом трьох пар очей, необхідно було вигадати і розповісти яку-небудь дивовижну історію, і відібрати, якщо можна, такий важливий для нього перстень з печаткою лорда Фоксхема. Перш за все треба було виграти час. Чим довше вони сидітимуть тут, тим більше вип'ють, тим більше буде впевненості в успіхові, коли він спробує тікати.

Дік не вмів вигадувати, і те, що він розповідав, дуже нагадувало казку про Алі-Бабу, тільки Схід він замінив містом Шорбі й Танстольським лісом, а скарби, що знаходились у печері, були швидше перебільшені, ніж зменшені. Як відомо читачеві, це чудова історія, вона має тільки одну хибу — вона неправдоподібна. Але, оскільки ці три простодушні моряки слухали її вперше, їхні очі вилізли на лоб від подиву, а роти розкрились, наче у тріски на прилавку риботорговця.

Незабаром вони замовили ще одну порцію підігрітого еля, а поки Дік майстерно плів сітку пригод, випили й третю.

Ось в якому положенні знаходились присутні, коли історія наближалась до кінця.

Арбластер, на три чверті п'яний і на одну чверть сонний, безсило відкинувся на спинку стільця. Навіть Том був незвичайно захоплений розповіддю, і його пильність значно ослабла. Дік тим часом поступово звільнив свою праву руку від вірьовки і був готовий рискнути на щастя.

— Отже, — сказав Піррет, — ти один з них?

— Мене примусили, — відповів Дік, — проти моєї волі; але якби мені пощастило дістати мішок чи два золота, я був би справжнім дурнем, коли б залишався в тій брудній печері терпіти побої, неначе простий солдат. Нас тут четверо. Чудово! Підемо завтра в ліс до схід сонця. Якби нам вдалося дістати осла, було б ще краще, але оскільки дістати осла ми не можемо, то доведеться нести мішки на своїх плечах. І