Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всім громаддям «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у розпуку і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і побиватися своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.

Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона й ридала в безпросвітному відчаї.

— Твоя правда, Кокуа, це дім сліз, — сказав Кеаве. — І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.

— Щаслива! — вигукнула Кокуа. — Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові; сміх і пісні були в тебе на вустах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і тільки небу відомо, чим не догодила вона тобі, — бо від цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох, — вигукнула Кокуа, — що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива й дуже люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?

— Бідолашна Кокуа, — мовив Кеаве. Він припав біля неї а підлогу й хотів доторкнутися її руки, але вона відсмикнула руку. — Бідолашна Кокуа, — повторив він. — Бідна моя дитино… Моя красуне. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він кохав тебе, якщо не злякався пекла, щоб заволодіти тобою, і як дуже й по сей день нещасний приречений чоловік тебе кохає, якщо його вуста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.

І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.

— I ти зробив це заради мене? — вигукнула Кокуа. — То чого ж мені тоді тривожитися! — І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди слізьми радості.

— О дитино! — вигукнув Кеаве. — Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитись!

— Не кажи так, — мовила вона. — Не можеш ти загинути без вини за саме лише кохання до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе оцими руками або загину разом з тобою. О Кеаве! Ти так кохав мене, що занапастив свою душу, і ти думаєш — я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?

— Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів — хіба це що-небудь змінить? — вигукнув Кеаве. — Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.

— Ти нічого не розумієш, — відмовила Кокуа. — Я не проста неписьменна дівчина — я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба самі тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартинг, і вона дорівнює приблизно половиш цента. Ох, горе, горе! — вигукнула Кокуа. — Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартинг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, і поїдьмо на французькі острови. Сядемо на корабель, і вій швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна буде продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.

— Ти божий дар! — вигукнув Кеаве. — Не вірю я, щоб Господь міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом!

Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і свій порятунок.

Від світання Кокуа почала лаштуватися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавбу, і найперш поклала в куток на саме дно пляшку, а згори примістила найдорожчі шати й найдивовижніші дрібнички, що були в домі.

— Адже нас повинні вважати багачами, — сказала вона, — а то хто повірить у чарівну пляшку?

Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лише часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А в Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа й перед ним блиснув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все-таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.

Вони тут-таки пустили чутку, що вирушають для розваги мандрувати в Штати, і вісі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався про істину, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве й Кокуа відпливли на пароплаві «Ковчег» до Гонолулу, а звідти разом з натовпом білих пасажирів на «Юматіллі» — до Сан-Франциско і там пересіли на поштову бригантину «Птах тропіків», яка приставила їх у Папеете — головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з супутнім пасатом вони сонячного дня прибули на місце і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті[42] з його високими пальмами, і шхуну, шо линула понад берегом, і білі будівлі міста, що розляглося біля самого берега в затінку зелених дерев, а за ним — високі гори й хмари Таїті — острова мудреців.

Розміркувавши, вони вирішили, що найрозумніше буде заорендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися навпроти англійського консулату, щоб одразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми та екіпажами. Все це давалося їм заіграшкн: адже в них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою за Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то й цілих сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих новоприбулих гавайців, про їхніх верхових коней