Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Злий на самого себе за недбальство, юнак відчув поки що незрозуміле, але вже тривожне занепокоєння, що маленькою гадючкою почало заповзати в душу. До всього цього качка, провисівши над багаттям досить довго, як на його думку, ніяк не хотіла просмажитися як слід, і парубок, не в змозі чекати, згриз її напівсирою.

Але на цьому його ранкові негаразди не скінчилися. Вирушивши на пошуки чужинця, Чеслав марно провештався півдня, не знайшовши жодних свіжих слідів. Він кілька разів спотикався й падав, здавалося, на рівному місці. А потім його зненацька вжалила бджола. Ні з сього ні з того — налетіла й вжалила. І чого б це? Неясне відчуття, що має трапитися щось недобре, дедалі більше опановувало його.

Гнаний цим відчуттям, Чеслав пробрався до городища і зрозумів, що його припущення були не безпідставні. У поселенні явно щось трапилося. Воно стихло й наїжачилося. Біля воріт було набагато більше сторожі, а жінок і дітей зовсім не було видно. Чеслав вирішив, що підходити ближче до частоколу й лізти на дерево, щоб роздивитися, що відбувається, за таких обставин нерозумно. Та йому й не треба бачити, він і так знав, яким буває їхнє городище, коли його спіткає лихо. Адже сам був частиною цього племені.

«Як же дізнатися, що саме там сталося?..»

Чеслав чомусь вирішив, що це може бути якось пов’язане з ним або з тим, розгадку чого він шукає. Аби хтось запитав у нього, звідки таке передчуття, він і сам не зміг би відповісти. Та недаремно ж від самого ранку Ліс посилав йому свої знаки, вказуючи на наближення нещастя.

Страх за близьких підсилював його занепокоєння. Подібно до жала, яким нагородила його сьогодні очманіла бджола, мучили Чеслава запитання: «Що сталося? Що?! У кого довідатися?»

Рішення прийшло зненацька й відразу ж видалося таким очевидним:

— Мара!

Стара завжди знала, що відбувається в городищі. Залишалося тільки дивом дивуватися — звідки. Але знахарка вміла зберігати свої таємниці. Тепер тільки б застати її…

Підійшовши до печери, він зупинився біля входу, помітивши саму Мару.

Господарка сиділа майже спиною до нього біля багаття, творячи, очевидно, якесь дійство, що йому, непосвяченому, було малозрозуміле. Чеслав не міг бачити її обличчя, але тіло знахарки розмірено погойдувалося вперед-назад, немов од вітру, що лише вона його відчувала. Час від часу жінка кидала у вогонь якісь сухі трави, а то й жменьку якогось пилу, від чого багаття яскравіше спалахувало й курилося сизим димом. Мара при цьому бурмотіла нерозбірливі слова, а потім, завмерши, немов заціпеніла, ненадовго замовкала.

«Вона робить те, про що в селищі шепнуться, але насправді не знають, і вже точно ніхто не міг би сказати, чи правда це… Стара розмовляє… Спілкується… Але з ким? Невже з Великими? Або ще з кимсь невідомим… З ким же?.. Може, тому Колобор так і ненавидить її?.. А може, саме тому вона й гнана?..»

Він, як заворожений, дивився на стару знахарку, боячись потривожити й перервати її заняття. Але жінка, очевидно, відчувши на собі такий пильний погляд, раптом різко повернула голову в його бік. Цієї миті Чеслав був готовий заприсягтися, що побачив у її очах блискавки. Справжні блискавки!.. Але це тривало лише мить. Відтак юнак уже не був упевнений, чи бачив це насправді, чи йому приверзлося і в очах знахарки мерехтіли лише відблиски багаття. Наразі на нього дивилися вже такі знайомі очі Мари, тільки дуже вже сердиті.

— Чого тобі? — зло і якось скрипливо майже викрикнула Мара.

Під враженням від побаченого й від такої неочікуваної злості Чеслав навіть не знайшовся, що й відповісти.

— Язик відсох, хлопче? — не давала йому спуску господиня.

— Не відсох…

— Говори тоді, навіщо прийшов.

Мабуть, не на жарт розсердив він стару самітницю. Диви, як визвірилася! Такою він її ще не бачив. Невже тільки тому, що зазирнув у її таємницю? А то чого ж іще?!

— Я довідатися прийшов, що в городищі сталося.

Мара подивилася на нього довгим поглядом, у якому вже зовсім не було злості, а тільки втома та багацько прожитих років. Потім відвернулася і, дивлячись на язички вогню, якось знесилено вимовила:

— Голубу ранком мертвою знайшли…

«Ось яка луна в цій печері! Дивно! Раніше ніколи не помічав такого… Мара сказала, що… Голубу…»

На превеликий свій подив Чеслав нічого не відчув. Ні гострого болю, ні хвилювання. Ось тільки чомусь сказане Марою то наближалося до його вух, то віддалялося і, вдарившись об кам’яні стіни печери, знову поверталося до нього… А він, немов частина цієї байдужої печери, не хотів приймати ці нав’язливі звуки й усвідомлювати їхній страшний зміст.

«Голуба!.. Ось і відповідь на всі знаки… Вона була… Була…» Скільки він себе пам’ятає, вона завжди була поруч. З нею вони росли, дорослішали, з нею він уперше пізнав, що значить бути з жінкою… Вона була його першою жінкою!.. Ні, він не відчував до неї тих почуттів і того хвилювання, що до Неждани, але вона була частиною його родини, його життя. І ось тепер її немає…

— Хто її?.. — запитав чи нарешті видихнув Чеслав.

— Ніхто не знає, — продовжувала дивитися на вогонь Мара.

— А ти що скажеш?.. — Чеслав зрушив із місця і, підійшовши до багаття, сів навпроти знахарки так, щоб бачити її обличчя.

Мара перевела погляд із багаття на гостя й у її очах знову був колючий холод злості.

— Мені звідки знати?

Але Чеслава це не збентежило. Він хотів знати… Йому потрібна була відповідь.

— А ті… з ким ти… говорила… не сказали?.. — старанно добираючи слова, але дуже твердо, немов убиваючи коли в непіддатливу землю, запитав, а імовірніше, зажадав Чеслав.

— Про що ти, хлопче?.. — вицвілі, немов обпалені багаттям, брови баби стрибнули вгору, а очі метнули блискавки.

Таки це були блискавки… Як це в неї виходило?

— Привиділося тобі щось… Марила баба, з минулим своїм говорила, а ти вже й понавигадував…

Мара хотіла підвестися, але Чеслав зупинив її, рвучко схопивши долоню знахарки обома руками.

— Ти, Маро, дитиною мене перша на руках тримала і знаєш не гірше за близьких. Я не загроза твоїм таємницям. Тому прошу, скажи, що знаєш.

Чеслав, як у дитинстві, випрошуючи в неї якихось дивовижних ласощів, почав гладити її суху й шорстку — напевно, від часу — руку.