Читати книгу - "Блакитний Замок"

— Коли я сьогодні зранку вийшла з дому, то його не було, — підтвердила Валансі. — Думаю, він ще не повернувся.

Вона говорила тихо і невиразно. Після недавнього потрясіння, спричиненого розмовою з доктором Трентом, вона все ще насилу могла мислити. Проте раніше згадане бісеня у її підсвідомості глузливо повторювало дурне старе прислів’я: «Вже як дощ, то злива».

Валансі намагалася не думати взагалі. Бо й нащо?

Доктор Редферн вражено видивився на неї.

— Коли ви зранку вийшли з дому? Ви що — там живете?

Він вказав рукою з діамантом на Блакитний Замок.

— Звісно, — тупо сказала Валансі. — Я його дружина.

Доктор Редферн дістав жовту шовкову хустку, зняв капелюха і витер лоб. Бісенятко шепнуло Валансі: «Нащо бути лисим? Чого втрачати свою чоловічу красу? Спробуй Редфернів Бальзам для Волосся. Це збереже твою молодість».

— Ой, я вибачаюся, — сказав доктор Редферн. — Це мене трохи потрясло.

— Сьогодні потрясіння носяться в повітрі, — голосно промовило бісенятко, перш ніж Валансі встигла запобігти цьому.

— Я не знав, що Барні оженився. Не думав я, що він ЖЕНИТЬСЯ, не сповістивши свого старого батечка.

Невже очі доктора Редферна затуманилися? Попри власний гнітючий біль і страх, Валансі відчула гострий жаль до нього.

— Не звинувачуйте його, — поквапом мовила вона. — Це — це не він. Це — я зробила.

— Та чей же ви не просили його оженитися, — зморгнув доктор Редферн. — Міг би мені дати знати. Хай би я раніше подивився на свою невістку. Але тепер я дуже радий вас зустріти, любонько, — дуже радий. Ви мені виглядаєте на розсудливу молоду жіночку. Я завжди мав страха, що Барні вибере якусь гарненьку малоперу гусочку, злакомившись на її личко. А йому все такі на шию вішалися. Кортіло грошей? Га? Не в смак їм пігулки та настойки, зате подобалися долари. Хотіли зарити жмені у мільйони старого дока. Га?

— Мільйони! — ледве сказала Валансі. Їй хотілося десь сісти, щоб мати можливість спокійно подумати. А ще дужче їй хотілося разом із Блакитним Замком опуститися на дно Міставіс і назавжди зникнути з людських очей.

— Мільйони, — самовдоволено мовив доктор Редферн. — А Барні проміняв їх усіх, — на оце. — Він знову тицьнув діамантовим пальцем на Блакитний Замок. — Ви, певно, думали, що він має більше глузду? І то все через кусок дівчи́ни. Видно, якось вже ТЕ забув, раз одружився. Мусите умовити його повернутися до цивілізації. Чи ж то не дурниця — отак витрачати своє життя? Ви мене перевезете до свого дому, любонько? Я так думаю, ви маєте щось, щоб туди добратися?

— Так, звичайно, — безтямно сказала Валансі. Вона привела його до маленької бухти, де тулився їхній моторний човен.

— Чи ваш — ваш супутник — теж поїде з нами?

— Хто? Генрі. То не для нього. Подивіться, з якою незадоволеною міною він там сидить. Він усю нашу виправу не схвалює. Через отой путівець, куди ми звернули з дороги, в нього ледве припадок не стався. Та й правда, для машини то БУЛА чортівська дорога. А чиє то старе авто там стоїть?

— Барні.

— Добрий Боже! Барні Редферн у цьому їздить? Воно виглядає як пра-прабабка усіх фордів.

— Це не форд, а грей слоссон, — із запалом відповіла Валансі. Через якусь таємничу причину добродушні кпини доктора Редферна зі старої доброї Леді Джейн зачепили її за живе. За живе, що боліло, але залишалося ЖИВИМ. Це краще, ніж те жахливе напівсмерть-напівжиття останніх хвилин — чи літ. Вона махнула доктору Редферну, кличучи в човен, і повезла його до Блакитного Замку. Ключ досі лежав у дуплі старої сосни, — а в будинку було тихо й порожньо. Валансі провела доктора через вітальню до західної веранди. Потребувала більше повітря. Сонце все ще яскраво світило, але на південному заході над Міставіс повільно здіймалася велика грозова хмара з білими гребенями і тінисто-фіолетовими розколинами. Доктор, задихаючись, опустився на простий стілець і знову витер чоло.

— Гаряче, га? Боже, що за прегарний вид! Цікаво, чи Генрі перепросився б, коли б його побачив?

— Ви обідали? — спитала Валансі.

— Так, любонько, ще перед тим, як ми виїхали з Порт-Лоуренсу. Ми ж не знали, чи не втрапимо в яке дике відлюддя, ні? І гадки не мали. Тим паче я не знав, що знайду любу невісточку, готову мене покормити. Коти, га? Киць, киць! Дивіться сюди! Коти мене люблять. Барні завжди пестився з котами. Оце в нього єдине від мене, а так-то він — хлопчик своєї бідної матері.

Валансі мляво подумала, що Барні мусив бути схожим на матір. Вона далі стояла на сходах веранди, але доктор Редферн кивнув на крісло-гойдалку.

— Сідайте, любонько. Ніколи не треба стояти, як можна сидіти. Я б хотів добре роздивитися дружину Барні. Ну, ну, подобається мені ваше личко. Не красою — ви ж не проти, — ви досить розумна, щоб це знати. Сідайте.

Валансі сіла. Що то за рафіновані тортури сидіти, коли душевна мука змушує вас радше ходити туди-сюди. Кожен її нерв кричав, що вона хоче побути на самоті — сховатися. Але повинна була сидіти й слухати доктора Редферна, той був не проти поговорити про все.

— Як ви думаєте, коли Барні повернеться?

— Не знаю. Думаю, не раніше, ніж уночі.

— А куди ж він пішов?

— Теж не знаю. Мабуть, у ліси — в чагарник.

— То він вас не повідомляє про свої приходи і відходи, еге ж? Барні завше такий був — потайне чортеня. Я його ніколи не розумів. Так само, як його бідну матір. Але я багато про нього думав. Досі мені болить те, як він зник. Одинадцять років тому. Я не бачив свого хлопчика одинадцять років.

— Одинадцять років? — здивувалася Валансі. — А сюди він приїхав усього шість років тому.

— О, раніше був у Клондайку, — та й у всьому світі. Час від часу черконув був мені кілька стрічок, — так що з них ну ніяк не здогадаєшся, де ж то він перебуває. Тільки запевнення, що з ним все гаразд. Мабути, вам він усе розказав?

— Ні, я нічого не знаю про його минуле, — відповіла Валансі з раптовим завзяттям. Вона хотіла знати — тепер вона мусила знати. Раніше це не мало жодного значення. А тепер вона повинна знати все. Від Барні вона ніколи цього не почує. Можливо, взагалі ніколи більше його не побачить. А якщо й побачить, то він не розповідатиме їй про своє минуле.

— Що сталося? Чому він залишив свій дім? Скажіть. Скажіть мені.

— Та що ж, то недовга історія. Просто молодий дурник