Читати книгу - "Переслідуваний"

— А мені ввесь час нагадують, що я ще живий.

— Останні дві години ви прожили тільки тому, що так захотіла Дирекція розважальних телепрограм. Це моїх рук діло. І я пробив схвалення угоди, яку вам пропоную. Стара гвардія страшенно опиралася — такого ще ніколи не було, — проте я свого домігся. Ви запитували, кого варто вбити на самій горі, якщо вам пощастить добратися туди з автоматом. Одним із них був би я, Річардсе. Вас це не дивує?

— Мабуть, дивує. Бо я гадав, що ви просто приручений фірмою чорнопикий.

Кілліан сіпнув головою й засміявсь, але сміх вийшов силуваний — сміх людини, яка зробила високу ставку й тепер страшенно хвилюється.

— Ось яка суть угоди, Річардсе. Ви летите до Гардінга. В аеропорту на вас чекатиме мікроавтобус. Відбудеться церемонія страти — вистава, звичайно. Потім ви приєднаєтесь до нашої команди.

Маккоун аж вереснув од несподіванки:

— Ах ти ж чорнопикий вилупку!..

Амелія Вільямс заціпеніла.

— Чудово, — промовив Річардс. — Я знав, що ви талановитий чоловік, але цей хід був просто геніальний. З вас вийшов би прекрасний продавець старих автомобілів, Кілліане.

— Хіба поведінка Маккоуна свідчить про те, що я брешу?

— Маккоун — чудовий актор. Він міг би навіть здобути премію за комедію, яку розіграв в аеропорту… — відповів Річардс. І все-таки він був спантеличений. Маккоун хутенько відіслав Амелію варити каву, коли відчув, що через неї може статися вибух; Маккоун увесь час виказував свою люту зненависть до нього. Все це якось не пасує до щойно зробленої пропозиції. Чи, може, пасує? Голова в Річардса пішла обертом. — А що, як ви втнули цю штуку без його відома? Розраховуючи на його щиру реакцію.

— Ви розіграли комедію з пластиковою вибухівкою, містере Річардс, — сказав Кілліан. — Ми знаємо — знаємо, — що ви нас просто залякуєте. А от на моєму столі є кнопка — маленька червона кнопочка, — і я вас не залякую. Через двадцять секунд після того, як я її натисну, ракети з ядерними боєголовками рознесуть вашого літака на друзки.

— «Чорний ірландець» — теж не вигадка, — сказав Річардс, одначе відчув у роті кислий присмак. Блеф скис.

— Вигадка. Ви не могли ввійти в літак з пластиковою вибухівкою. Негайно спрацювала б сигналізація. На літаку є чотири спеціальні пристрої для виявлення повітряних піратів. П’ятий обладнали в парашуті, про який ви запитували. Мушу вам сказати, що в диспетчерській вежі аеропорту Войтфілд з великою цікавістю й трепетом ждали, чи не засвітяться сигнальні лампочки, коли ви увійдете в літак. Всі сходилися на тому, що у вас таки, мабуть, є той «Чорний ірландець». Ви виявили таку винахідливість, поки добралися до аеропорту, що це припущення видавалося цілком слушним. Усі відчули неабияку полегкість, коли побачили, що лампочки не засвітилися. Я гадаю, ви не мали жодної можливості дістати вибухівку. Мабуть, ви запізно про неї подумали. Та дарма. Це погіршує ваше становище, але…

Маккоун раптом підскочив до Річардса.

— Приїхали, — сказав він, ошкірившись. — От тепер-то я розчереплю тобі голову к розтакій матері, дурню! — І він приставив Річардсові до скроні свого пістолета.

16 проти 100…

— І загинеш на місці, — озвався з екрана Кілліан.

Маккоун завагався, відступив на крок і з подивом витріщився на телевізор. Обличчя його пересмикувалось і морщилося, губи безгучно сіпались. Коли до нього врешті повернулася мова, він просичав:

— Я можу заарештувати його! Тут! Зараз же! Нам нічого більше не загрожує!..

— Тобі й так нічого не загрожує, бісів йолопе, — роздратовано урвав його Кілліан. — А Донаг’ю міг би давно його заарештувати, якби ми цього хотіли.

— Він карний злочинець! — закричав Маккоун, підвищуючи голос. — Він повбивав полісменів! Порушив закон, учинив акт повітряного піратства. Він… він публічно ображав мене й мою установу!

— Сядь, — сказав Кілліан, і в голосі його почувся холод міжпланетного простору. — Пора вже згадати, хто платить вам гроші, містере головний ловець.

— Я дійду до президента Ради! — шаленів Маккоун, бризкаючи слиною. — Коли це все скінчиться, ти опинишся на плантаціях! Ти, розтакий чорнопикий сучий сину…

— Киньте, будь ласка, пістолета на підлогу, — почувся ще один голос. Річардс злякано озирнувся. Це був Донаг’ю, штурман, і від нього віяло холодом і смертельною небезпекою. Його масне волосся тьмяно полискувало у прихованому світлі салону. В руках він тримав автомат «Магнум-Спрінгстен» із складаним прикладом, націлений на Маккоуна. — Я — Роберт С. Донаг’ю, з контролю Ради розважальних телепрограм. Пістолета — на підлогу!

15 проти 100…

Маккоун зміряв Донаг’ю нищівним поглядом, але за кілька секунд пістолет із глухим стуком упав на пухнастий килим.

— Ти…

— Я гадаю, ми вже наслухались вашого патякання, — перебив його Донаг’ю. — Будьте слухняним хлопчиком — підіть у другий клас і посидьте там.

Загарчавши в безсилій люті, Маккоун ступив кілька кроків назад. Він дивився на Річардса поглядом вампіра з давніх фільмів жахів, — вампіра, який злякався хреста.

Коли він пішов, Донаг’ю, махнувши пістолетом в іронічному привітанні, посміхнувся до Річардса:

— Більше він вам не докучатиме.

— Ти однаково схожий на гомика, — безвиразним голосом промовив Річардс.

Легка усмішка на обличчі Донаг’ю згасла. Він неприязно глянув на Річардса й подався в носовий відсік.

Річардс обернувся до екрана. Пульс у нього був ідеально рівний. Він не задихався, руки не тремтіли. Смерть стала нормою життя.

— Ви слухаєте, містере Річардс? — спитав Кілліан.

— Слухаю.

— Проблему розв’язано?

— Так.

— Добре. Тоді дозвольте мені повернутися до нашої розмови.

— Прошу.

Почувши тон його відповідей, Кілліан зітхнув.

— Як я вже казав, ми все знаємо. Це знижує ваші акції, зате збільшує вашу довіру до нас. Ви розумієте, чому?

— Так, — відчуженим голосом відповів Річардс. — Ви могли зняти цього металевого птаха з неба в будь-яку хвилину. Або Голловей з вашого дозволу посадив би його будь-де на свій розсуд. А Маккоун пришив би мене.

— Саме так. Тепер ви вірите в те, що ваш блеф не є для нас таємницею?

— Ні. Але ви граєте краще за Маккоуна. Підсадити в літак свого хлопця — добрячий хід.

— Ну, Річардсе, ви просто чудо. Рідкісний екземпляр, — засміявся Кілліан. Одначе в голосі його знову вчувалася силуваність. Річардсові спало на думку, що Кілліан приховує від нього таке, про що дуже не хоче говорити. — Якби ви справді мали вибухівку, то смикнули б за кільце тоді, коли Маккоун приставив вам пістолета до голови. Ви знали, що він вас уб’є. А