Читати книгу - "Сповідь"

тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але моє неспокійне серце вимагало іншого. Щонеділі й у вільні години в інші дні я прогулювався навколишніми полями і лісами, блукаючи без певної мети, мріючи і зітхаючи й повертаючись у місто аж надвечір. Одного разу в Будрі я зайшов пообідати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловіка в ліловій сутані грецького крою, в хутряній шапці, зі шляхетним обличчям і доброю манерою триматися. Його заледве розуміли, оскільки він говорив якимсь майже незрозумілим наріччям, дещо схожим на італійську мову. Лише я розумів майже все, що він говорив, із шинкарем і місцевими жителями йому доводилось спілкуватися за допомогою знаків. Я сказав йому кілька слів по-італійськи, які він чудово зрозумів. Він устав і палко обійняв мене. Ми познайомились, і з того часу я став його перекладачем. Його обід був повноцінний, мій – злиденний, він запросив мене розділити з ним його трапезу, і я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли і швидко подружилися. Відтоді ми стали нерозлучні.

Мій новий знайомий виявися грецьким прелатом і єрусалимським архімандритом, йому було доручено зібрати в Європі пожертви на відновлення Святого Гробу Господнього. Він показав мені красиві патенти від цариці та імператора, а також від багатьох інших коронованих осіб. Він був задоволений тим, що йому вже вдалося зібрати, але в Німеччині він зіткнувся з неймовірними труднощами. Не розуміючи ні слова по-німецьки, по-французьки і по-латині і знаючи лише грецьку, турецьку і французьку мови, він не зібрав багато грошей у цій країні. Він запропонував мені супроводжувати його, ставши його секретарем і перекладачем. Незважаючи на те, що мій недавно куплений ліловий сюртук непогано підходив до моєї нової посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Він вирішив, що вмовити мене буде неважко, і не помилився. Ми швидко дійшли згоди. Я нічого не вимагав, а він багато обіцяв. Без будь-якої поруки чи гарантії, зовсім не знаючи його, я довірився йому, і вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.

Ми почали нашу подорож з кантону Фрібур, де він не зібрав великих пожертв. Сан єпископа не дозволяв йому просити милостиню чи звертатися до приватних осіб. Звідти ми попрямували до Берна і зупинилися в гарному на ті часи готелі «Сокіл», де знайшли й гарне товариство. За столом сиділо багато людей, і годували там добре. Я давно вже сяк-так харчувався, тож скористався з нагоди підкріпитися. Архімандрит був людина світська і весела і сам любив посидіти за столом. Для тих, хто його розумів, він добре говорив, адже був освічений і вмів козирнути своєю грецькою начитаністю. Якось за десертом він колов горіхи і дуже глибоко порізав собі палець, полилася кров. Показавши присутнім свого пальця, він сказав сміючись: «Mirate signori; questo е sangue pelasgo».[57]

У Берні мої послуги стали йому в пригоді, а я впорався зі своїми обов’язками краще, ніж сподівався. Я був набагато сміливіший і красномовніший, ніж у тому випадку, якби просив для себе. Але справа виявилася не такою простою, як у Фрібурі: довелося вести часті й довгі перемови з представниками влади, і розгляд паперів прелата тривав не один день. Нарешті все закінчилося, його запросили на слухання в сенаті. Я прийшов разом з ним як перекладач, і мені звеліли говорити. Це стало для мене цілковитою несподіванкою: мені й на думку не спадало, що після довгих нарад з окремими членами сенату я змушений буду знову виступати перед усім сенатом. Поміркуйте самі, в якому скрутному становищі я опинився! Необхідність виступити не просто на людях, а перед самим бернським сенатом, та ще й без найменшої підготовки, – цього було досить, щоб знепритомніти такій соромливій людині, як я. Але я не злякався, стисло і ясно виклав суть доручення, покладеного на архімандрита. Я похвалив благочестя можновладців, що зробили свій внесок у збір коштів. Бажаючи пробудити почуття змагальності в серцях їх превосходительств, я сказав, що й від їхньої звичайної щедрості очікую не меншого, а потім, прагнучи довести, що ця богоугодна справа священна для християн незалежно від їх віросповідання, я закінчив свою промову обіцянками небесного благословення всім тим, хто захоче взяти в ній участь.

Не скажу, що ця промова справила велике враження, але вона, безперечно, сподобалася, і, коли слухання закінчились, архімандрит отримав пристойну суму, а також купу компліментів розуму його секретаря. Перекласти ці компліменти було моїм приємним обов’язком, але переказати їх дослівно я не наважився. Це був єдиний раз у житті, коли я говорив публічно і перед верховними особами, до того ж говорив сміливо і добре. Яким різним може бути настрій однієї і тієї ж людини! Три роки тому, провідуючи в Івердоні[58] свого давнього друга пана Роґена, я прийняв депутацію, що прийшла подякувати мені за книги, подаровані мною до міської бібліотеки. Швейцарці – дуже охочі до промов, і ці панове звернулися до мене з промовою. Я почувався зобов’язаним відповісти, але так збентежився, що геть заплутався, і замовк, виставивши себе на посміховисько. Хоча з природи я соромливий, але замолоду бував іноді й сміливий, проте в зрілому віці – ніколи. Що більше я пізнавав вищий світ, то менше міг пристосуватися до його тону.

Покинувши Берн, ми вирушили в Солотурн,[59] оскільки архімандрит мав намір повернутися до Німеччини і дорогою назад пройти через Угорщину і Польщу. На нас чекала тривала подорож, але, оскільки в дорозі гаманець його наповнювався швидше, ніж порожнів, він не боявся звертати вбік. Що ж до мене, то я почував себе однаково добре, подорожуючи верхи чи пішки, і не проти був подорожувати так все життя, але мені не судилося поїхати так далеко.

Приїхавши в Солотурн, ми насамперед пішли з візитом до французького посланника. На лихо для мого єпископа, цей посланник, пан де Бонак, був раніше посланником у Туреччині, тож мав уявлення про все, що стосувалося Гробу Господнього. Архімандритові була надана п’ятнадцятихвилинна аудієнція, куди мене не допустили, тому що пан посланник розумів франкську мову і говорив італійською принаймні не гірше за мене. Коли грек вийшов, я хотів був піти за ним, але мене затримали, тепер настала моя черга. Видаючи себе за парижанина, я як такий перебував під юрисдикцією його превосходительства. Мене запитали, хто я такий, наказали говорити правду, і я обіцяв, але попросив аудієнції віч-на-віч. Посланник відвів мене до свого кабінету, зачинив за собою двері, і там, упавши до його ніг,