Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Мене звуть Єнох, — сказав хлопець. — Ти, напевне, саме отой, новенький.

— Здається, що так.

— Вибач, що потурбував, — сказав він, підганяючи повернутого мною чоловічка до решти. — Ось бачиш, вони мають клепку в голові. Хоча ще не навчені як слід, бо я їх зробив лише на тому тижні.

Хлопець говорив із акцентом, що видавав у ньому кокні[6]. Через темні кола під очима він скидався на єнота, а його комбінезон — той самий, що я бачив на фото, — був забруднений глиною та грязюкою. Якби не товстенька пичка, то він скидався б на сажотруса з «Олівера Твіста».

— Ти сам їх зробив? — спитав я, чимало вражений. — А як?

— Вони — гомункули, — відповів хлопчик. — Інколи я чіпляю їм лялькові голови, але цього разу я поспішав і не завдавав собі клопоту.

— Які ще гомункули?

— Штучні чоловічки, — пояснив хлопець таким тоном, що про це навіть ідіоти знають. — Декотрі люди вважають, що гомункули — то вигадка, але ж це повна бздура, еге ж?

— Безперечно, — погодився я.

Глиняний воячок, якого я повернув до його одноплемінників, знову вирушив у мандри, та Єнох легенько підштовхнув його назад, до групи. Здавалося, всі вони рухалися абсолютно хаотично, зіштовхуючись один з одним, мов збуджені атоми.

— Ану бийтеся, ви, слинтяї! — суворо скомандував їм хлопець, і тут я збагнув, що чоловічки не просто бемкалися один об одного, а лупцювали один одного руками й ногами. Неслухняного глиняного вояка бійка, вочевидь, не цікавила, тому він знову тишком-нишком відсунувся від основної маси гомункулів, тож Єнох схопив його і відламав йому ноги.

— Ось що очікує дезертирів у моїй армії! — скрикнув він і кинув скалічену фігурку в траву, де вона кумендо звивалася, коли на неї враз накинулися інші солдатики.

— Ти з усіма своїми іграшками так обходишся?

— А що? — сказав хлопець. — Тобі їх жаль?

— Не знаю. А що, їх треба жаліти?

— Не треба. Якби не я, то їх не було б на світі.

Я розсміявся, а Єнох невдоволено витріщився на мене.

— А що тут смішного?

— Ти ж щойно пожартував.

— Ти що — тупий? — визвірився на мене творець гомункулів. — Ось поглянь. — Він схопив одного зі своїх вояків і зірвав з нього одежинку. Потім розламав чоловічка посередині і витягнув з його липких грудей малесеньке пульсуюче серце. Воячок враз обм’як і завмер. Єнох взяв сердечко вказівним та великим пальцями і показав його мені. — Це мишаче серце, — пояснив він. — Це те, на що я здатний: забрати життя у однієї істоти і подарувати його іншій, або отакій, зробленій з глини, або тій, що колись була живою, але померла. — З цими словами він запхав мишаче серце до однієї з кишень комбінезона. — Щойно я навчуся правильно тренувати їх, у мене буде ціла армія отаких істот. Та тоді кожна з них буде великою. А що ти можеш робити? — поцікавився хлопець.

— Я? Взагалі-то, нічого. Тобто нічого особливого, як, наприклад, ти.

— Жаль, — мовив «творець». — Але ти ж залишишся з нами?

Він не сказав це так, наче йому хотілося, щоби я зостався. Ні. Він питав із цікавості.

— Не знаю, — відповів я. — Я про це ще не думав. — Звісно, це була брехня. Я думав про це, але, здебільшого, як про мрію, видаючи бажане за дійсне.

Хлопець підозріло поглянув на мене.

— А ти що — не хотів би лишитися?

— Я ще не знаю.

Хитро примружившись, творець гомункулів кивнув, наче щойно усвідомив, хто я насправді.

А потім прихилився до мене і стиха пошепки спитав:

— Емма казала тобі про «Вчини напад на село» чи ні?

— Вчини що?

Хлопець відвів погляд.

— Та так, нічого. То у нас є така гра.

У мене з’явилося чітке відчуття, що на мене чекає підстава.

— Нічого вона мені не казала.

Єнох підсунувся до мене разом із пеньком.

— Звісно, що не казала, — мовив він. — Б’юся об заклад, в цьому місці є чимало такого, про що вона воліла б тобі не розповідати.

— Та невже? А чому?

— Бо тоді ти побачиш, що тут не так вже й чудово, як всі намагаються продемонструвати, і передумаєш залишатися.

— А про що саме йде мова? — поцікавився я.

— Не можу тобі розповісти, — відказав хлопець, блиснувши хитруватою посмішкою. — Бо тоді мені буде непереливки.

— Як знаєш, — відповів я. — До того ж, ти сам підняв цю тему.

Я підвівся, збираючись піти.

— Стривай! — скрикнув хлопець, хапаючи мене за рукав.

— А навіщо мені тут залишатися, якщо ти нічого не бажаєш мені розповідати?

Творець гомункулів задумливо потер підборіддя.

— Так, мені заборонено будь-що розповідати, але я не можу завадити тобі піти нагору і зазирнути до кімнати, розташованої у кінці коридору.

— А навіщо? — спитав я. — Там є щось цікаве?

— Не що, а хто. Там — мій приятель Віктор. Він хоче з тобою зустрітися. Сходи туди й поговори з ним.

— Чудово, — сказав я. — Піду й поговорю.

Я рушив до будинку, але раптом свист Єноха. Він зробив жест, немов пробігся рукою по вершечку дверей. «Ключ», — сказав він самими губами.

— А навіщо мені ключ, коли там хтось є?

Єнох відвернувся, вдаючи що не почув мене.

* * *

Я неквапливо зайшов до будинку і піднявся сходами з таким виглядом, наче у мене там якісь справи і мені байдуже, знає хто-небудь про це чи не знає. Діставшись до другого поверху непоміченим, я підкрався до кімнати в кінці коридору і натиснув на ручку. Замкнено. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Озирнувшись через плече пересвідчитися, що мене ніхто не бачить, я пробігся рукою по вершечку одвірка. І, певна річ, знайшов там ключ.

Відімкнувши двері, я прослизнув до кімнати. Вона була схожа на решту спалень у будинку: тумбочка, шафа і ваза з квітами на нічному столику. Вже високе