Читати книгу - "На другому березі"

Вітри на кленах грають,

мов на мідних трубах,

вітри – світанку сурмачі.

Дівчатам млосно, болісно і любо,

в обіймах мліють, ячучи.

Пробудяться, розкриють тьмяні очі,

почувши верблі, верблі вояків.

Це верблі весняні, це верблі у маршрут,

та серце схвилював цей спів,

нагадуючи верблі смерті.

Слова коханців юних і палких,

слова, мов гроші, пристрастю протерті,

німіють. Все ж таки

життя кипучого нікому не зв’язати!

І кидає весна слова команди,

прикази радісні й крилаті

нестримних перемог, осяяних оман.

Стоїть казарма чорним кубом,

дуднить під кроками майдан,

і ранок б’є у сонця бубон…

22 лютого 1935

Балада провулка

Де, заламавши руки сині,

рятунку кличе ніч намарне,

колишуться п’яниці й тіні

біля кульгавої ліхтарні.

Блакитним квітом похилившись,

ліхтарня, мов лілея, в’яне,

і світ недійсний, тільки миші

ведуть шевців на місяць п’яних.

В корчмі із зорями й дзвінками,

де лупії і сажотруси

співають гімни над склянками

і славлять ніч і чар спокуси.

Крива ядуха пані смутку,

схиляючись до касопорців[88]

обличчям зморщеним, мов губка,

фальшиві карти в пальцях корчить.

Оперши лікті у задумі,

нічного промислу любимці

пливуть на плахтах диму й шуму

під лопіт зір у скрипки скриньці.

В кублі химер, верзінь, наруги

під хлип свічок – тремтливих птахів —

ворожать лупіям папуги,

і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

Знічев’я плачуть горлорізи

і сповідаються горілці,

і, мов павук, у горло лізе

забутий спів, подертий в кільця.

Знов сажотруси стягом гімну

життя похвалу залопочуть.

Хто це у кухоль знагла гримнув?

……………………………………

Чарки, мов птахи, відлітають

понад столами, попід стелю

лопочуть крилами скляними,

дзвінками грають понад синім

кущем димів, що корчму стелять.

Зів’яла вже зоря остання,

і місяць теж зів’яти мусив,

та в черепа розбитій мушлі

шумить і плеще аж до рання

хор лупіїв і сажотрусів.

30 січня 1936

Назавжди

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти

вже більш.

Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,

і світло – лій зелений, з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935

Балада про блакитну смерть

Примарні камениці і коші подвір’їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,

примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомості. І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

сідає миша місячна – цинічна й куца,

і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

в неситих скорчах болю й насолоди в'ються.

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спирту.

24 грудня 1935

Дно тиші

Сліпуче-чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,

природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;

лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,

і дзвонить в темряві співуче серце телефону.

Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,

з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,

мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом

проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

І темне місячне ядро з твердої шкаралущі

вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.

Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,

лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

4 січня 1936

Кінець світу

Мов бура плахта, хмара круків

сідає на дахах бриластих,

і місяць, звівши сині руки,

немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони[89]

покутних псалмів заспівали,

і калібани[90] били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

4 січня 1936

Концерт з Меркурія

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур'ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

В радіостанції натхненний спікер накладає

на ночі грамофон холодний місяця кружок.

20 травня 1935

Мертві авта

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки