Читати книгу - "БЖД"

—Ну, – розвів я руками, трохи подумавши, і посміхнувся, – давайте порубаємо її на шматки й сховаємо в рюкзак...

—Чуваки, а може, все-таки без м'яса? – якось невпевнено посміхнувся Яцик.

Словом, ми вирішили пристати на суто криш-наїтський варіант – ні більше ні менше...

Але сюрпрайз від Кет і Анжелік нас просто вбив. Сидячи вдвох на запилюженій підніжці Яци-кового вонмобіля, вони зустріли нас шквальним вогнем, перебиваючи одна одну.

– Ця мала сучка нас дістала, – сказала роз­дратовано Кет.

– І ми її ниі мали нафіг! не менш роздратовано додала Анжелік, коли вони трохи були заспокоїлись.

У всіх нас одночасно, тобто н мене, Ікаруса й Яцика, повідвисали щелепи... Якби існував чемпіонат із синхронного відвисання щелеп, з нас би вийшла непогана збірна.

—Ну, хоча б голяка, сподіваюся? – якось зовсім безнадійно спитав Ікарус...

—Ні, зі шматком шафи... – винувато шморкнула Кет.

Яцик у розпачі тільки розвів руками.

—Але чому? – ніяк не міг зрозуміти я.

—А що ж нам було робити?! Вона довго розпо­відала, як її папік усіх вас катуватиме, а мене з Ан­желік зашле в турецький бордель, де нас трахатимуть турки... – пояснила Кет. – Скоріше б уже, – бовкнула я, – кажуть, турки кльово трахаються... Ах так! – завелась ця мала соска... – А що, що за музику ви слухаєте? Я сказала – Бреговіча, а Ан­желік – Біг Дедді Кінсі... Так от, – випалила во­на, – твій Бреговіч – голубий, а Біг Педік Інсі й подавно, у нього навіть ім'я таке! Вони ГО-ЛУ-БІ! І коли приїздять на турецькі курорти, то трахають­ся з турками!!! Ну, а сама ти що слухаєш? – спита­ла Анжелік... І знаєте, що вона відповіла? РЕД ЕЛ-ВІСІВ, – сказала вона. – Може, це старомодно, але вони принаймні не голубі... Вони червоні, хоч ви цього все одно не зрозумієте. А як же $тазп? – спитала я тоді. – Ти що, вже не слухаєш япаяп? Далі я навіть збагнути нічого не встигла, бо вона стрибнула в мій бік і вирвала дверцята шафи, до яких була прикута... Ми з Анжелік ледь викинули її

з фургона... Ось так, – героїчно шмигнула носом Кет, немовби вона визволила від терористів цілий американський аеробус, а не викинула з фургона безбашенну малолітку, на якій висіли дверцята від шафи...

Звісно, аплодисментів не було.

Цього ж таки вечора ми вирішили звалювати з міста, яке тепер не могло дати нам нічого, крім ще більших неприємностей і траблів... Можливо, не назавжди, але принаймні хоча б на деякий час, доки все не втрясеться... Яцик почав обережно пробиратися заводськими кварталами в неандер­тальські околиці міста, звідки можна було вішати на велику трасу, яка давала шанси бодай на щось, скажімо, на кілька днів спокійного, нормального життя, хоча в нього, в спокійне життя, я потроху перестав вірити, як перестаєш вірити у свій фут­больний клуб або ж у власного бога, коли вони кілька разів капітально облажаються...

Незадовго до того, як місто огорнула пітьма, почалася злива. Вона була така густа, аж мені ста­ло здаватися, що повітря взагалі не існує... Що ми просто рухаємось по дну океану на батискафі, чиї стінки ось-ось можуть не витримати божевільно­го тиску небесної води й розлетяться на друзки. Ми їхали зі швидкістю двадцять кеме на годину, а видно було на кілька метрів уперед. Яцик, ши­роко розплющивши очі, дивився в стіну води, що неслась нам назустріч, і часто позіхав.

Якраз на самому виїзді з міста ми зупинились перед маркетом. Тоді Яцик розвернувся до мене й сказав:

—Бач, чусш, потрібна кана. Я хочу їхати нею ніч, розумієш?

—Навіщо? – спитав я.

—Побачиш, – мовив він і загадково посмі­хнувся. – Збігай, купи кави, й поїдемо.

Я взяв бабки й вистрибнув назовні. Маркет більше нагадував великий круїзний лайнер, що сів на рифи, продовжуючи блимати в темряві своєю ілюмінацією. За кілька кроків, які я про­йшов до автоматичних дверей, на мені не лиши­лося жодної сухої ниточки. Ковзаючись і зали­шаючи на світлих кахлях маркету невеличкі ка­люжки, я почав шукати кавовий стелаж. Радувало бодай те, що ніде не було видно червоного мопе­да... Коли ж я проминав морозильник із креветка­ми, мене взагалі ледь не знудило.

Але несподівано з'ясувалося, що сюрпрайзи на сьогодні ще не скінчились, що господь бог чи, може, кришна, хтозна, повільно продовжував від­кривати карту за картою.

Я не міг повірити власним очам, проте це все-таки була вона... Не знаю, можливо, їй справді по­щастило підірвати той супермаркет у моєму квар­талі й тепер вона перебралася сюди, важко сказати. Можливо, вона взагалі загорілась ідеєю підірвати всі маркети цього міста, а потім усієї країни. І при­сягаюсь Білом Дауном, якби мені не треба було ті­кати, я б радо допоміг їй це зробити.

Я дуже обережно підійшов до неї ззаду й за­крив її очі своїми долонями.

– І все-таки, – прошепотів я, – її можна їсти...

Вона торкнулася своїми прохолодними паль­цями моїх рук і обережно спитала:

—Кого теїсти?

—Ну, ту зубну пасту з бобриком на пачці, пам'ятаєш?..

Тут вона прибрала мої руки собі з очей і роз­вернулась до мене з якоюсь неоднозначною по­смішкою. Якщо чесно, я навіть не знав, чого від неї можна чекати – може, вона дала б мені в пи­сок, а може, навіть кинула б за пазуху моєї розтяг­нутої футболки гранату Ф1. Хтозна, а раптом я був для неї невидимим супротивником? А може, про­сто б поцілувала... Проте, з другого боку, до нас уже сунув якийсь карлик в окулярах із товстою оправою. Фірмова краватка сягала карликові ледь не до колін. Він підійшов і став навпроти нас. Якийсь час тривала німа сцена, а карликова голо­ва була якраз на рівні грудей рекламної агентки тепер уже цієї ось компанії.

– Ми взяли тебе сюди не для того, щоб тивлаштовувала цигк, а для того, щоб ти гекламувала пгодутк нашої компанії... – прогаркавив він.

Здавалось, він прогаркавив це її грудям. Я не став чекати продовження, а взяв карлика рукою за голову, і та опинилася десь у мене під пахвою. Я навіть почав уявляти, що це не голова, а фут­больний м'яч, який загубився на кладовищі, ко­ли наші грали з чегкасами.

—Скільки? – спитав я в рекламної агентки, дивлячись їй прямо в очі й відчуваючи, як кар­лик починає пручатися, тому затис його довбеху міцніше.

—Що, скільки? – не відразу збагнула вона.

—Ну, скільки коштує цей карлик? Я його хочу...

—Хочеш