Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, — абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а — відділі крадіжок із зломом — справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…

Зрештою Горну захотілося відпочити від цих думок, і він взяв газету, що лежала перед ним на столі. Першу сторінку він, як завжди, ледве пробіг очима. Ну, що там? Переговори про перемир’я в Кореї, остання сесія ООН, висловлювання якихось коментаторів про неї — все нудні, нецікаві речі. На останній сторінці він проглянув повідомлення про погоду, поздоровлення, потім статтю про необхідність поліпшити освітлення приміських поїздів. Горн хотів уже відсунути газету, та нараз у вічі йому впав заголовок: «Новий скандал у західнонімецькій поліції». Кров відлила від обличчя Горна: він сприйняв ці слова як образу для себе особисто і тут же подумав: «Це вже, мабуть, про Штромайєра…»

Однак у статті говорилося не про нього. Горн вихопив очима рядки:

«Західноберлінська прокуратура розслідує зараз обставини розбійницького нападу, що стався тридцятого січня цього року перед будинком № 90 на Кнезебекштрасе в Шарлоттенбурзі. Того дня шістнадцять членів злочинної організації „Сила“ напали на комерсанта P., який не має підданства, і ретельно обшукали його. Наступного дня Р. дав показання поліції, але згодом відмовився від них і пояснив це тим, що він уже нічого не пам’ятає. Як було виявлено, злочинці шукали розписку, в якій одна з керівних осіб західноберлінської поліції підтверджувала одержання тридцяти двох тисяч західних марок. „Зацікавлені кола“ обіцяли велику винагороду, якщо напад вдасться і розписка буде повернута. Один з шістнадцяти грабіжників, людина без підданства, Адам Чарні, через два дні після нападу був тяжко поранений іноземцем Майєром Курцбардом, який чотири рази вистрілив у нього з пістолета. Чарні відмовився дати будь-які показання і через кілька тижнів, одержавши велику суму грошей від невідомої особи, безслідно зник».

Ця стаття ще більше стривожила Горна. Він ще раз глянув на першу сторінку і побачив, що читав газету, яка виходить у східному секторі. Однак це мало втішило його: не вірити газеті у нього не було підстав. Те, що він знав про цю справу, цілком відповідало надрукованому. Про одне тільки він не чув, що напад організували заради розписки, яка таїла в собі тяжке обвинувачення одній з «керівних осіб західноберлінської поліції».

До цього часу Горн вважав, що підкупи — це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що — з якихось не цікавих для нього мотивів — весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, — вирішив Горн, — але як? Треба подумати».

Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, — думав він. — А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут — це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, — раптом обірвав він свої думки. — Коли сердишся, важко бути об’єктивним».

Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, — подумав він, опинившись на вулиці. — Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»

5

Десь о третій годині дня — було дуже хмарно і вже почало смеркати — перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»

З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.

— Слухайте, — сказав він напрямки, — ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!

Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос — скнара.

— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!

— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?

— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так,