Читати книгу - "Мізері"

Протягом трьох наступних тижнів довкола Пола Шелдона панував незбагненний, наелектризований спокій. У роті завжди було сухо. Звуки видавалися надто гучними. Бували дні, коли він почувався так, наче міг гнути ложки самим лише поглядом. Потім наставали моменти, коли йому хотілося ридма ридати.

Але попри дивну атмосферу, попри глибинну, скажену сверблячку в ногах, що починали загоюватися та жили своїм окремим життям, Шелдон продовжував працювати. Стос паперу праворуч від «Роял» ставав дедалі вищим. До того як Пол вскочив у цю химерну халепу, він вважав чотири сторінки на день своєю оптимальною нормою (коли він писав «Швидкі автівки», то видавав по три, а загалом по дві сторінки, поки не вийшов на фінішну пряму). Але протягом трьох останніх наелектризованих тижнів, які закінчилися зливою п’ятнадцятого квітня, Пол писав у середньому по дванадцять сторінок на день : сім уранці, ще п’ять під час вечірньої сесії. Якби хтось у його попередньому житті (а саме так він підсвідомо називав проміжок часу до аварії) сказав, що він здатен працювати такими темпами, то Пол сприйняв би таку заяву як жарт. На той час, коли пішов дощ, він написав двісті сімдесят сім сторінок «Повернення Мізері». Звісно, то був чорновий варіант, але Пол проглядав його та дивувався, як мало правок доведеться робити пізніше.

Частково причиною його неймовірної працездатності стало напрочуд тверезе життя. Жодних довгих, шалапутних ночей, коли він стрибав від бару до бару, жодних довгих, шалапутних днів, коли він пив каву з апельсиновим соком, заїдаючи вітаміном В (дні, коли від самого погляду на друкарську машинку його пробирали дрижаки і він скоренько опускав очі в підлогу). Жодних ранків, коли він прокидався поруч із рослою блондинкою чи рудоволосою кралею, котрих він десь підібрав минулої ночі. Ті дівахи опівночі виглядали, як королеви, а о десятій ранку вже скидалися на гоблінів. Жодних сигарет. Одного разу він несміливо спитався в Енні дозволу закурити, але вона окинула його таким поглядом, що він похапцем забрав свої слова назад. Він став містером Тверезником. Жодних шкідливих звичок (звісно, за винятком кодеїнової залежності, до цього в нас іще не дійшли руки, так, Полі?), жодних відволікань. «Вітайте першого у світі монаха-наркомана», — одного разу подумав він. Підйом о сьомій. Дві таблетки новрілу з соком. О восьмій починався сніданок, який вельмишановному пану подавали просто в ліжко. Потім у крісло. До вікна. Діра в папері. Падіння в дев’ятнадцяте століття, коли чоловіки були чоловіками, а жінки носили турнюри. Ланч. Пообідній сон. Знову підйом, інколи редагування, інколи просто читання. В Енні було повне зібрання творів Сомерсета Моема[97] (колись Шелдон почав розмірковувати, чи не стоїть на її книжковій поличці перший роман Джона Фаулза[98], проте вирішив, що краще такого не питати), і Пол почав методично перечитувати всі двадцять із гаком томів творчого здобутку Моема. Його зачарувала майстерність, із якою автор вкладав глибинний зміст у свої короткі оповідки. З роками Пол усе більше призвичаювався до тої обставини, що ніколи не зможе сприймати оповідання так, як у дитинстві. Ставши письменником, він прирік себе на вічний аналіз художніх творів. Але Моему вдалося спокусити його та знову перетворити на дитину, і це було добре. О п’ятій Енні приносила легку вечерю, а о сьомій вкочувала в його спальню чорно-білий телевізор, і вони разом дивилися «Польовий шпиталь» і «Радіостанцію «Дабл’ю-кей-ар-аі» в Цинциннаті». Коли серіали закінчувалися, Пол знову сідав за роботу, а коли ставив крапку, то поволі підкочував візок до ліжка (він міг пересуватися набагато швидше, але не хотів, щоби про це дізналася Вілкс). Енні чула його рухи, заходила до кімнати та вкладала його спати. Ще пігулки. Бум! Свідомість згасала, наче лампочка. Наступного дня все повторювалося. І наступного. І наступного.

Тож незламний графік і тверезість мали неабиякий вплив на дивовижну плідність письменника, проте основним стимулом була Енні. Зрештою, саме її нерішуче зауваження про бджолиний укус сформувало основну ідею роману та викликало в Пола потребу писати про Мізері, коли він уже гадав, що такої потреби не виникне ніколи.

Спочатку він не мав жодних сумнівів — не існувало ніякого повернення Мізері. Просто він зосереджено шукав спосіб підняти цю сучку з могили так, щоби все було чесно. Але потім Енні надихнула його клізмою з битим склом, якщо можна так сказати. І такі дрібниці, як сюжет і зміст нової книжки, залишилися на периферії.

Протягом двох днів після того, як Енні поїхала в місто сплатити податки, Пол намагався забути, як утратив тоді чудову нагоду вирватися з полону, та натомість вирішив зосередитися на тому, як доправити Мізері до котеджу місіс Рамадж. Везти її до Джеффрі не було сенсу. Його слуги (а особливо балакучий дворецький Тайлер) усе би побачили та почали би плескати язиками. Окрім того, Полові треба було детально описати амнезію, яку Мізері отримала після поховання живцем. Амнезія? А щоб йому, ця краля не могла й двох слів зв’язати. І то було зовсім непогано, зважаючи на дурниці, які зазвичай видавала Мізері.

То що ж далі? Сучка вибралася з могили, а як розвивався сюжет у подальшому? Чи варто Джеффрі та місіс Рамадж розповідати Єну, що Мізері жива? Пол так не вважав, проте не був упевнений. А йому було добре відомо, що невпевненість — це глухий кут у чистилищі, у який потрапляють письменники, що стрімголов кинулися творити, не знаючи до пуття, куди їх заведе обрана дорога.

«Ні, не Єну, — думав Пол, поглядаючи на сарай. — Не Єну, ще не час. Спочатку лікарю. Тому старому засранцю з нескінченними «енками» в прізвищі, Шайнбоуну ».

Думка про лікаря примусила його пригадати зауваження Енні щодо бджоли, і це трапилося далеко не вперше. Коментар час від часу спливав у його пам’яті. «Одна людина з дванадцяти…»

Але щось тут не сходилося. Дві жінки з двох різних містечок, не пов’язані жодними кровними узами, мали однакову, рідкісну алергічну реакцію на бджолину труту — чи таке можливо?

Через три дні після Великої операції з Податкового порятунку Енні Вілкс Пол мирно спочивав по обіді, коли чорнороби з цехів подали сигнал, і неабиякий. Цього разу відбувся не просто спалах, а вибух водневої бомби.

Пол різко сів у ліжку, незважаючи на біль, що пронизав його ноги.

- Енні, - заволав він, — Енні, ходи сюди!

Він чув, як вона перестрибувала по дві сходинки за раз, а потім потупцювала коридором. Перелякана Енні залетіла в кімнату й вирячила на Пола очі.

— Поле! Що сталося? У тебе почалися