Читати книгу - "Крістіна"

Зі своїм гігантським обіднім пакетом я вийшов надвір і зрізав кут через паркувальний майданчик до будівлі, де розташовувалися майстерні. Це витягнута хлівоподібна споруда, обшита гофрованими металевими листами синього кольору — не набагато відрізняється за дизайном від гаража Вілла Дарнелла, зате значно охайніша з виду. Усередині там є деревообробна майстерня, автомайстерня та поліграфічне відділення. Місце для куріння, у принципі, має бути на задньому дворі, але в погожі деньки під час обідньої перерви уздовж обох стін будівлі тусуються учні з робітничих курсів, спираючись на стіни своїми мотоциклетними чоботами чи кубинськими гівнодавами з гострими носаками: курять і триндять зі своїми подружками. Чи мацають їх.

Того дня біля правої стіни не було нікого взагалі, і це мало б дати мені сигнал, що затівається щось нехороше, але я не звернув уваги, бо з головою пішов у свої веселі думки про Арні та Лі, а також психологію учня сучасної американської старшої школи.

Справжня курильня — спеціально відведене для цього місце — це маленький глухий кут за автомайстернею. А позаду самих майстерень, на віддалі п’ятдесяти-шістдесяти ярдів, розкинулося футбольне поле, на якому домінувало велике електричне табло з розписом фарбою: «ТЕР’ЄРИ, ФАС».

За курильнею тісним гуртком товклася купка народу, двадцятеро чи тридцятеро. Цей візерунок зазвичай означає, що всередині бійка (те, що Арні любить називати «штовханцями») — двоє хлопців, не досить божевільних, щоб битися, штурхають один одного, гупають по плечах і намагаються зберегти свою репутацію великих мачо.

Я кинув погляд у той бік, але без особливого інтересу. Дивитися бійку я не хотів; я хотів з’їсти свій ланч і розвідати, що в Арні з Лі Кебот. Якби там щось назрівало, це могло відвернути його думки від зацикленості на Крістіні. Одне було стопудово: Лі Кебот не мала іржі на своїх молдингах.

Та раптом пронизливо завищала якась дівчина, а ще хтось закричав: «Стій, ні! Забери це!» Усе це дуже недобре прозвучало. Я звернув з дороги, вирішивши таки подивитися, що там відбувається.

Я проштовхався крізь натовп і в колі побачив Арні: він стояв з дещо витягнутими вперед, на рівні грудей, руками. Обличчя в нього було бліде й налякане, але паніки на ньому не відчувалося. Трохи ліворуч від нього валявся його пакет з ланчем, розчавлений і розтоптаний. Посередині красувався великий відбиток кросівки. А навпроти Арні, в джинсах і білій футболці з «Гейнс»[84], що обліплювала кожен кубик і кожен вигин накачаних грудей, стояв Бадді Реппертон. У правій руці в нього був викидний ніж, яким він повільно водив вперед і назад перед обличчям, неначе фокусник, що показує містичні паси.

Бадді був височезний і широкоплечий. Мав довге чорне волосся. Він зав’язував його ззаду в кінський хвіст смужкою сирівцевої шкіри. Обличчя в нього було важке, тупе і злобне. Губи розійшлися в ледь помітній усмішці. А я відчував сум’яття, змішане з холодним страхом, який геть позбавляв мужності. Бо вигляд у Реппертона був не просто тупий і злобний; вигляд у нього був божевільний.

— А я тобі казав, ще зустрінемося, — тихо промовив він до Арні. Нахилив ніж і зробив ним легкий випад у бік Арні. Той трохи відсахнувся. У викидного ножа було руків’я зі слонової кістки, з маленькою хромовою кнопкою, яка викидала сховане в ньому лезо. Саме лезо було десь із вісім дюймів завдовжки — то був і не ніж зовсім, а йобаний багнет.

— Гей, Бадді, затавруй його! — радісно заверещав Дон Ванденберг, і я відчув, як пересихає в роті.

Я глянув на малого, що стояв коло мене: якийсь ботануватий дев’ятикласник, я його не знав. Абсолютно загіпнотизованими очима він дивився на ніж.

— Алло, — сказав я, а коли він не озирнувся, затопив йому ліктем у бік. — Алло!

Він підскочив і з жахом вирячився на мене.

— Іди приведи містера Кейсі. Він обідає в конторі деревообробної майстерні. Зараз же його приведи.

Реппертон зиркнув на мене, потім скоса глянув на Арні.

— Ну підходь, Каннінґем, — запросив він. — Як тобі? Спробувати хочеш?

— Прибери ніж, і я підійду, ти, гівняр, — сказав Арні. Голос у нього звучав цілком спокійно. «Гівняр» — де я чув це слово? Від Джорджа Лебея, чи не так? Авжеж. То була улюблена примовка його брата.

Але Реппертону вона явно не сподобалась. Він почервонів і підступив ближче до Арні. Арні описав півколо й відійшов. А я подумав, що зараз щось дуже швидко станеться — і може, це «щось» вимагатиме накласти шви й залишить по собі шрам.

— Приведи Кейсі, зараз же, — наказав я ботануватому дев’ятикласнику, і він пішов. Але я боявся, що до приходу містера Кейсі все вже скінчиться… хіба що я трохи вповільню хід подій.

— Реппертон, поклади ніж, — промовив я.

Його погляд знову повернувся до мене.

— Ти ба, — сказав він. — Це ж друзяка Пиздопикого. Кажеш, я маю ніж покласти?

— У тебе ніж, а в нього нема, — уточнив я. — По-моєму, це робить тебе довбаним боягузом.

Рум’янець на його щоках потемнів. І Реппертон втратив концентрацію. Він переводив погляд з Арні на мене й назад. Арні кинув на мене погляд, у якому світилася щира вдячність — і підібрався трохи ближче до Реппертона. Це мені не сподобалось.

— Кинь ніж! — крикнув хтось Реппертону. А потім ще хтось: «Кинь ніж!» Юрба співучими голосами завела: «Кинь ніж, кинь ніж, кинь ніж!»

Реппертону це не сподобалося. Проти того, щоб бути в центрі уваги, він нічого не мав. От тільки увага була не така, як треба. Його погляд нервово перебігав спочатку на Арні, потім на мене, потім на решту натовпу. Пасмо волосся вибилося на лоба, і він рвучким рухом його відкинув.

Коли він знову глянув у мій бік, я зробив такий рух, ніби хотів на нього напасти. Ніж крутнувся в мій бік, і Арні метнувся вперед — рухаючись так спритно, що я аж зачудувався. Він завдав удару ребром правої долоні, рубонув, як каратист, недоладно, проте ефективно. Удар припав на зап’ястя Реппертона, і вибитий з руки ніж дзенькнув об засіяний недопалками асфальт. Реппертон нахилився й схопив його. Арні розрахував удар із смертоносною точністю, тож коли рука Реппертона торкнулася асфальту, він на неї наступив. З розмаху, з усієї сили. Реппертон зайшовся криком.

Тоді втрутився Дон Ванденберг: швидко відтягнув Арні