Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От тільки не одужав я. І не одужаю ніколи. Моїм
прокляттям віскі стало — топлю у ньому своє горе.
Тому неси мені ще пійла, а то горлянку переріжу,
забувши грьобані манери. І кров, що булькатиме в горлі,
я вип’ю замість алкоголю. Тож будь розумником, малий:
Попить неси мені мерщій.
Нарешті ми знайшли дорогу — таку широку, Меннінг знає,
що там могли слони ходити, якби не вирізали їх
всі ласі до кісток слонових, до блиску вичистивши джунглі.
Давно було це, ще тоді, як газ за нікель продавався.
Звивалася дорога вгору, і вперто лізли ми по ній, по камінцях,
що рвались ввись із лона матінки землі. Скакали, наче кляті
жаби, пеклись на сонці, а Ревойс горів у дикій лихоманці,
а я — о, я вже просвітлів! Хоча в очах імла ще смертна світ
застилала пеленою, та мозок був ясним і чистим, немов водиця
зі струмка. Тоді я юним був настільки ж, як страхолюдом нині став, —
рота чого розкрив, юначе? Ти думаєш, що я не бачу,
як ти на мене позирав? Та не тремти, скажу тобі, що свій
прийдешній образ бачиш по цей бік столу в мені ти.
Тож ми полізли понад хмари, понад гучні пташині зграї,
де гострий кам’янистий меч в блакить врізається жорстоко.
Меннінг біг як навіжений, а ми кинулись за ним. Навіть
Ревойс уперед гнав, хоч і тяжко хворим був.
(Але він хворів не довго — зовсім ні!)
Вниз поглянули з вершини і побачили таке,
що миттєво запалило душу Меннінгову й тіло.
Жадібність — вона не гірш за гарячку нас труїла.
Він схопив мене за лахи, що лишились від сорочки,
і спитав, чи це не сон. Я йому сказав, що
бачив те, що й він. Тоді Ревойса запитати він
надумав. Але перш ніж бідолашний слово мовити
устиг, пролунав із глухомані божевільний, дикий
гуркіт. Наче світ перевернувся, наче
вся земля навколо підхопила лихоманку і
до нутрощів згоріла. Я у Меннінга спитав, що
він чув. А той відмовив, ніби він не чув нічого.
Надто зайнятим він був, зазираючи в провалля,
на прадавню глибину, в древню церкву кістяну.
Мільйони літ лежали бивні у древній вічності могилі —
таку подобу пекло б мало, якби зробив хто пил із лави.
Ти, певно, думаєш, що трупи висять на колючках
прадавніх в гробниці тій, що сонця повна.
Дурня: немає там нікого. А гуркіт дужчав, наростав,
котився ближче до вершини. Здавалося, небесна твердь
з землею місцем помінялась. Каміння ходором
ходило від того грому з глушини, котра людей немало
наших навіки у полон забрала. Ростой і Дорренс,
вчена баба й ще двадцять шестеро пропали.
Та тут з’явилися вони — дикі примари страхітливі,
сірим весь світ заполонили, в глибоку прірву несучись
із вічної колиски часу. Слонів таких ти ще не бачив,
а поміж ними височіли — повір, я не брешу, юначе, —
ті мамонти, що існували, коли людей ще не було.
Їх бивні, як ножі, біліли, а очі
кров’ю налились.
І всі вони неслись, неслись — гігантські зморшкуваті
туші. А в одного — я прифігів — між зморшок квітка
затесалась, як бутоньєрка, ну їй-бо!
Ревойс від жаху заволав, руками очі закривав,
а Меннінг вів своє: «Не бачу». (Був схожим він на мужика,
що на дорозі не побачив знак грьобаний, тож дурня
грав тепер він перед копом.) Я відтягнув їх на
узбіччя, в якусь печеру недалечко, й дивились
звідти ми на них — на вічний плин за гранню часу,
який волів би ти не бачить, і все ж очей не відірвеш.
Вони ішли повз нас, над нами, і, не спинившись
ні на мить, вони летіли з кручі вниз. Свій шлях
ревінням звеселивши, стрибали в попіл забуття, до тих кісток,
що там лежали. Годинами вона тривала —
агонія смертей химерних, розбурхана могутнім ревом, —
оркестри, мабуть, грають так, стихаючи.
Ми ледь не задихнулись від пилу
й смороду лайна. Ревойсу тут зірвало дах. І він підвівся,
та не знав, тікать йому чи бігти з ними. Не знаю,
що вже він обрав, але вони його забрали —
він падав головою вниз. Я бачив, як майнули в небі його
підошви, нігті, руки. Одна рука
злетіла ввись. А інша… Якась велика древня лапа її від тіла
відірвала. Тому рука злетіла вгору — ще пальці ворушились
навіть, немов казали нам «па-па!», «скоро зустрінемось, хлоп’ята!»
Гаррр!
Я висунувся із печери, щоб глянути, як там Ревойс, і це
побачив. Не забуду, як він крутився, наче дзиґа, розхлюпуючи
кров навколо. Здавалося, світ став червоним, ну а повітря
повнив сморід плоті паленої. І кості його тепер лежать
у купі з костями мамонтів. Де пійло? Я що, базікаю задарма?
От тільки дивна була мить: на дні глибокої могили
лиш він один лежав новий. Його були там кості —
й тільки! Ніяких інших.
Зрозумів? Ці мамонти повз нас летіли у прірву,
але не лишилось від них і сліду — наче й не було:
і тільки церква кістяна стояла, де вона й була,
з рудою плямою на ній. То був Ревойс. Ти зрозумів?
Страшні минулого примари і не відпустять —
хоч благай їх, хоч ні. А Меннінг, вилізши з печери,
тремтячим голосом сказав: «Ми вже багаті», наче в нього
до того грошей не було. «Чекай, а як же щодо того,
що бачив ти? — я запитав. — Невже ти й інших поведеш
у ці забуті Богом нетрі, у цей прадавній храм поганський,
де Папа Римський — навіть він — зі страху всцявся б!»
Але Меннінг лиш головою похитав, як не в собі. Долоні вгору
підняв — на них ні граму пилу, хоч іще мить тому від нього
ми ледь не вчаділи. І кіпоть нас вкрила з голови до ніг,
неначе сірий смертний саван. А він своє: то нам здалося —
свідомість хвора розігралась від лихоманки й вод
застійних. Знов каже: ми тепер багаті, сміється дико, о,
той сміх йому падіння напророчив.
Я бачив: сучий син здурів, і смерть когось
із нас чекала. Та ти і сам знаєш, хто вижив,
бо я сиджу перед тобою і напиваюся у дупель.
О, я не народився сивим: були часи, коли волосся
пасмом ебеновим спадало мені на лоба.
Він каже: «Ти не бачиш, дурню…» — і більш
нічого. Далі — вереск.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярмарок нічних жахіть», після закриття браузера.