Читати книгу - "Глибоко під водою"

ще був самим собою. Він плакав уночі, тремтів, як у лихоманці. Він казав їй, що він не може повернутися, що йому дуже страшно. У ніч перед поверненням вона знайшла його біля річки й потягла додому. (Не слід їй було цього робити. Вона повинна була відпустити його тоді.) З її боку зупиняти його було егоїстично. Тепер поглянь, що вийшло.

Другий раз, коли він прийшов додому, уже не плакав. Він був мовчазний, замкнений, майже не дивився на неї, хіба що скоса, з-під опущених повік — і ніколи не дивився, коли вони були в ліжку. Він просто валив її і не зупинявся навіть тоді, коли вона благала, навіть коли в неї йшла кров. Він ненавидів її тоді, уже її ненавидів; вона спочатку цього не помічала, але коли вона розповіла йому, як їй шкода, що з тими дівчатами у в’язниці так погано поводяться, про тих, хто свідомо відмовився від служби й таке інше — ударив її по обличчю, плюнув на неї і назвав зрадницею і бляддю.

Третій раз, коли він прийшов додому, це взагалі був не він.

І вона знала, що він ніколи вже не повернеться. Від того, ким він був, нічого не лишилося. І вона не могла піти, не могла піти і закохатися в когось іще, бо нікого, крім нього, не знала — і тепер не стало і його… Не стало — а проте він все ще сидів біля вогню у чоботях і пив, і пив, і дивився на неї, як на ворога, і вона бажала йому смерті.

Хіба це життя?

Енн хотілося б, аби був якийсь інший спосіб. Вона хотіла б знати ті таємниці, що їх знали інші, але Ліббі Сітон давно загинула й забрала їх під воду. Енн знала про такі речі, звичайно ж, як більшість селянок. Знала, які гриби збирати, а які не брати, вони знала й про прекрасну даму — беладонну, яку ніколи-ніколи не можна чіпати. Енн знала, де ця рослина росте в лісі, але й знала, як вона діє, і не хотіла, щоб він відійшов так.

Він весь час боявся. Вона помічала це, бачила це з його виразу щоразу, коли вона крадькома зиркала вбік: поглядав він увесь час на двері, дивився у сутінки, намагаючись розгледіти щось за деревами. Він боявся, він чекав, що щось прийде. І весь час він дивився не туди, бо ворог був не там, він уже тут, у його домі. Він сидів біля вогню.

Вона не хотіла, щоб йому було страшно. Не хотіла, щоб він побачив тінь, яка падає на нього, тож дочекалася, поки він засне в кріслі, не роззувшись, і біля нього лежатиме порожня пляшка. Вона діяла тихо й швидко. Вона приставила вістря ножа до його потилиці й загнала його так глибоко, що він навіть не встиг прокинутися, як пішов назавжди.

Отак і краще.

Але все дуже сильно замастилося, просто жахливо, тож потім вона пішла до річки помити руки.

Неділя, 23 серпня

Патрік

Патрік завжди бачив той самий сон про дружину. Була ніч, і вона була в воді. Він залишив Шона на березі й пірнув, він плив і плив, але весь час виходило так, що коли він уже наближався до неї на відстань руки, її зносило далі, і він мусив плисти за нею знову. Уві сні затон був ширший, ніж у реальному житті. То не був затон, а озеро, океан. Він, здавалося, плив вічно, і тільки тоді, коли вже був настільки виснажений і відчував, що зараз потоне сам, йому врешті-решт вдавалося схопити її й підтягнути до себе. І тоді її тіло повільно переверталося на поверхні, і він бачив її обличчя — і вона тоді своїм розбитим, закривавленим ротом сміялася. Завжди видиво було те саме, тільки вчора ввечері, коли тіло наблизилося до нього, то була Гелен.

Він прокинувся з жахливим переляком, серце калатало так, що, здавалося, от-от розірветься. Він сів у ліжку, приклавши долоню до грудей, не бажаючи визнати свого страху, чи те, що він змішаний із почуттям глибокого сорому. Він розсунув фіранки й почекав, доки стане сіріти, а тоді рушив до сусідніх дверей до кімнати Гелен. Він зайшов тихо, обережно взяв табуретку, що стояла біля туалетного столика, і приставив до ліжка. Він сів. Її обличчя було розвернуте в бік від нього, так само, як уві сні, і він боровся з бажанням покласти руку їй на плече, щоб розбудити її, щоби переконатися, що її рот не повний крові й вибитих зубів.

Коли вона нарешті поворухнулася, повільно перевернулася, то смикнулася, побачивши його, так що вдарилася об стіну позаду.

— Патрік! Що сталося? Це Шон?

Він похитав головою.

— Ні. Нічого не сталося.

— Тоді…

— Я… я не залишив деякі речі в машині? — спитав він. — Днями? Я прибрав сміття з будиночка і хотів його викинути, але потім ця кішка… Я задумався і, по-моєму, залишив його там. Так? — Вона сковтнула, кивнувши, її чорні зіниці зменшили райдужки до блідо-коричневих тонких кілець.

— Так, я… З будинку Вордів? Ви взяли ці речі звідти?

Вона насупилася, ніби намагалася зрозуміти щось.

— Так. Звідти. Що ти зробила з ними? Що ти зробила з кульком?

Вона сіла.

— Я викинула його, — сказала вона. — Це