Читати книгу - "Жовтий князь"

Писав косар, Калинчак – він і обіцявся сповістити, як тільки натрапить на заробіток.

– Читай голосно! – просить жінка. – Що там пишуть.

Він до сина:

– На, читай: я слухатиму.

Андрій розбирає карлючки, ведені криво і розхитані рядами:

«…Пристав я на Північному Кавказі. Можна витерпіти трохи; є підробіток і дещо з їжі. Приїдьте – зачепитеся в совхозі».

– Це добре: є куди тікати! – сказав Мирон Данилович. – Поїдем на Кавказ…

Діти теж пожвавішали:

– На Кавказ їдемо, на Кавказ! Коли, тату?

– Не спішіть! Не скоро. – Сказав, а сам втішений: «Ось, є куди вискочити з тенет, серце зболіло від такого помирання».

Жінка зрікається:

– Вже я з дітьми мандрувала. А тепер знов ночувати, як собакам, під тинню. Так пропасти і дома можна. Нікуди з малими не поїду!

Він довго збирав останні міркування, та не вирішилося нічого.

Ховрашина в юшці пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась… «Це я всилюю собі!» – думав Мирон Данилович.

Голод навів такий присмак, що скоро кісточки лягли біля миски в кожного їдця: обгризені і обсмоктані.

– Гарне м’ясо – не думала! Правда, гарне? – питає мати.

Малі цокотять ложками об миски і, стверджуючи, хитають головами замісто відповіді.

Батько по обіді взяв мішок і знов подався в поле. Людські тіні снували всюди – поодаль одна від одної. Він відбився зовсім далеко і, поникавши марно, стороною вертає: тоді бачить розкопаний кагатик. Торік там були білі буряки; гарніші забрано, – зосталася гнилувата дрібнеча, з якої дещо годиться на борщ. Мабуть, хтось брав і, занедужавши, вмер. Рештки пропадають. Поки перечищав їх, оберталося на думці з невідчіпною тривогою, ніби від хуртовини: хтось брав тут і вмер, брав і вмер…

Мирон Данилович відходить до села. Земля, як жива, прокидається і ніби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м’яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай, – після злигоднів викинеться добрий колосок.

Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і синню, забарвлюючи повітря відсвітами.

Селянин ступав помалу – беріг дихання; боявся, щоб серце не почало перебивати: тоді впадеш немічний. Перетерплював одну тривогу, відчуваючи її з великими смутками, без надії подужати до кінця. Не міг вирватися з болючого круга, повного тіней, що стовпилися і, мов птиці, віщують майбутнє.

Він вертав завулками, де все чорніє, як після пожежного побоїща: все обідране і розорене до пня. В одній хаті дах провалився і не було ні дверей, ні вікон. Мирон Данилович заглядає всередину через вікнину без луток: мертві лежать не прибрані – ціла сім’я. Батько біля лави, близько покуття; мати при стіні, а діти, скорчені, недалеко від печі. Сама ж стіна, при якій сконала жінка, була вся на віддалі простягнутої руки обколупана, а пальці забруднені в глину, яку ця душа видряпувала і їла перед смертю.

Мирон Данилович, глядівши, заціпенів на місці, ніби грозовицею прошитий, а вмить відвернувся, бо почув, як десь поблизу загуркотіло – спроквола, з глухими перестуками коліс. Тоді відступив від хатнього кладовища. Став за причілком поруйнованого сарая; бачить: наближається віз і коло нього – два дядьки, обидва ледве сунуть, такі слабкі; поволі наближається віз, запряжений ребристою конячиною. Ось пристає до хати, звідки щойно відійшов свідок.

Дядьки беруть довгі жердки з крючками, ніби гакосписи, вживані пожежниками в роботі серед огню, і входять по мертвих. Через поріг тягнуть труп чоловіка до воза; потім, перемінивши жердки на вила, простромлюють: один вганяє гостряки крізь ноги, а другий – крізь шию… З натугою піднімають труп, хоч то сам кістяк в шкірі і лахмітті, і кладуть на віз. Відпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили відтіля, мов великий потлілий сніп, труп жіночий, з пальцями в глині, і так само на віз поклали, після чого побрели по мертвих малят.

Миронові Даниловичу видалося, що жіноча рука шарпнула повітря, – і він, ніби крижаним вихром обкинутий, мерщій пішов геть, не оглядаючись. Думав дорогою:

«Ніж отак пропасти під бісівськими гаками, спробую на Кавказі, – що зароблю, додому вишлю: прикупити харчів; бо кінець на возі! – кинуть через полудрабок, коли людина тіпається». Докладно обміркував: поки йому доїхати до служби, в хаті вистачить маторжеників, ховрашатини, буряків і лузги. Андрійко знає, як ловити звірка і птахів. З мамою діти ходитимуть по зілля, що скоро вирветься наверх.

Віддавши жінці знахідку, пішов по ломаччя на паливо: в сусідньому дворі, порожньому і тихому, як цвинтар, витягнув із хлівця; потяг до свого порога – там порубав і поколов на цурки. В хаті мовчання. Діти сидять коло печі, скорчившись, як ті, що їх Мирон Данилович бачив щойно в руїні.

– Трохи продержимося, – сказала жінка, – а далі як буде?…

– Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один і так проскочу. Вночі багато «зайцем» тулиться між вагонами.

– І я можу так, – озвався син.

– Гаразд, але сиди дома! Ще тобі рано.

– Краще б не їхав, – відраджує дружина, – тепер же дороги небезпечні: скрізь ловлять і кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.

– Вовків боятись…

– Від тих відчепишся, а від цих ні, вони – як чорти.

– Таки поїду, сьогодні ж поїду. Чого ждатиму? Спробувати треба, ніж отак пропадати. Тут ніякого заробітку. А чоловік листа прислав і кличе: є робота. Він має хоч хлібину чорну – і я добуду і привезу.

Сама згадка про хліб, нехай буде найчорніший, збудила болюче бажання – хоч скориночку взяти…

Глянула жінка, як діти слухають, сидячи коло печі, аж оченята їм заіскрилися, і промовила тоді:

– Спробуй, тільки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!

– Не журись: харчів добуду і зразу ж додому. Як міг би жити без вас?

Він дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала до воріт – далі йти він заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а доня вчепилася рученятами, тонкими, як дві гілочки, в його рукав і не відставала, тільки сумно оченята світять: ніби хоче сказати, що це понад сили її дрібної душі – розлучитися з татом. Він, жахаючись, подумав: «Уже поза світом дивляться очі моєї дитини!» Хлопець, хоч тримався мужніше, ніж сестра, все ж не міг від тата відступити – так і поривався