Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шпаки повтікали, вгледівши непрошеного гостя.
Він, як справився, зліз додолу і відніс драбину за липу. Шворку потягнув крізь проламину в мурі, за яким принишк, покликавши туди сина. Довго ждали; страшенно довго.
А птахи виказували байдужість до ознак облоги, передусім – до нової частини їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землі. Байдужість була удавана і кінчалася на певній межі вчинків. Вільно кружили птахи і пурхали навкруг; навіть пострибували на покрівлі. Але всередину не думали вертатися, ніби зроду там не жили і мешкати не хотять, хоч якась сила весь час тримала їх поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши її, в одну мить закрити дверці. Птахи перегулювалися на гілках біля помешкання, обернутого в погибель.
Тим часом хлопець розглядав дерева: всі ніби незримо дихають, звернуті до тепла, і купаються в світлі. Зовсім повесніло, хоч якоюсь невідступною тінню стоїть похмурість від зими.
Перші птахи, що недавно прилетіли, обережні!
Однак найсміливіший, спокусившися і перемігши вагання, скочив до хатки і зник всередині.
Мирон Данилович враз смикнув шворку: «Єсть! Єсть!» – повторив, радіючи. Взяв торбинку і поліз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка в торбу, тоді вдарив відчайно під її край і, вискочивши, щез – тільки повітря фуркнуло.
– Отакої! – з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.
Невесело верталися батько і син: здобичі жодної, тільки день згаяли.
– Шпаки проворніші, ніж ми, – пояснив батько невдачу. – От, зробимо пастку: один ховрах зловиться, на тиждень їсти.
– Водою виллєм, – пропонує син.
– Можна водою.
– Тоді нащо пастка?
– Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо і водою, і пасткою.
Господиня і донька зустрічали сумні, як і самі птахолови.
На черзі – пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю; слабі робітники часто приставали. Надвечір збудувалася подобизна приладдя з фізики, для вивчення в трудовій школі.
На одному кінці дошки прорізано невеличкий круг. Біля другого кінця сполучено, з допомогою хитрого «заскоку», дві планки: одна зверху – щільно при дошці, і одна знизу при ній. Верхня планка своїм ширшим кінцем прикриває, як затулка, прорізаний круг; а її вужчий кінець, ходячи на вісі, пристроюється до «заскоку». Коли ширший кінець планки піднімається над прорізом, куди повинен устромити голову ховрах, – тоді її вужчий кінець, діючи через куткуватий крючок пристрою на «заскік», звільняє з пружинного зводу нижню планку: під дошкою. Та планка, схожа на реєчку, ніби ударник гвинтівки, швидко б’є в напрямі до прорізу. Низ дошки гладенько виструганий і там планка легко сунеться крізь дужки, зроблені з дроту. Кінець її, який б’є до прорізу, має в собі нагострений цвях: протинати горло ховрахові. До дошки прибито пакольці, призначені міцно тримати знаряддя при землі.
Як докінчили його, Мирон Данилович поставив на стіл, для огляду і перевірки, чи справний механізм? Дав синові щітку: нею, зробленою з рогожки, мати колись хату білила; щітка зсохлася, намочена в розведеній крейді.
– Бери щітку, – звелів батько, – і знизу веди її край через проріз: так, якби це сунувся ховрах.
Син робить, що звелено. Поволі підводить щітку знизу і зрушує з місця ширший кінець верхньої планки; вона ж, піднявшися над прорізом, звільнила – через «заскік» – реєчку під дошкою, з пружинного зводу. Тоді різко дзенькнула пружина, а реєчка, озброєна гостряком, метнулася – врізала його в кругласту щітку, ніби ховрахові в горло.
– Ой, страшна ця річ! – сказала господиня.
Майстер зніяковів:
– Чим страшна? Здавна ж такі роблено…
– Тим страшна, що нагадує, як мучать людей: в таких пастках.
– Е-е! Влада ловить людей, а ми хижаків, що зерно крадуть.
– Хоч і так, однаково – страшна вигадка. Мені подумалося… – ні, скажете, що я безумиця.
– Чому?
– Подумалося: не ми хижого, а він всіх піймав і душить.
– Так і є: ми спіймані.
– Бо гемони згуртовано пристали до татарця – душити нас. І сонця не видно.
– Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий – всім на небесних терезах змірить, що заслужили.
– Вже нас не буде.
– Другі побачать.
Дарія Олександрівна тільки гірко зітхнула, скоса поглядаючи на побудівку, що нагадувала їй владу «татарця», – та подібно б’є всякими гостряками в горло людності, заведена чортякою.
Через негоду, що почалася вночі, і через недугу, від якої голова заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третій день.
Ранок погожий. Батько ніс приладдя в мішку і тягнув лопату; синові доручив відро і дротяний крючок. Таких мисливців, як вони вдвох, чимало вибралося: скрізь сірі постаті. Довго сновигали батько і син, поки натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного побуту, недалеко від видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за дужку від відра – так, що більша вага лягала на сторону старшого. Швидко зникає вода в норі! – стінки і темніють, і протряхають.
Відходячи, мисливці встромлювали лопату навскоси: замикали звіра. Збилися, числячи влиті відра.
– Мабуть, ховраха немає дома, – сумнівається хлопець.
– Де б він дівся? Тільки тут.
– По старі колоски побіг…
– Ні, побоїться: сьогодні скрізь ганяють.
– Або – зловив хтось.
– Були б сліди, а то ж рівно.
– Чому сидить?
– Нора велика: треба залити.
Носять і носять. Здається, не буде кінця. Виморені вкрай. І якраз тоді, коли перестали пильнувати нору, звідти вискочив ховрах і помчав мимо. Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Біжить за ховрахом, а той кидається то в один бік, то в другий, і видно, що притоплено його і прибито: нема доброї прудкості.
Недалеко від ярка починалися кущі – мала ділянка, але досить їх, щоб ховрахові сховатися; він там і присів. Шукають мисливці довго, нема його: так хитро сховався. Раптом вискочив, ніби з-під землі; кружить по западині, потім відбігає до своєї нори, також кидаючися на сторони.
Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад, з розмаху, і стежив, аби тільки звірик від власної нори не відбіг до сусідської і не вернувся в кущі. Випадково – так поцілено, що писнув ховрах і забився у судомі; вдарений підбором з усієї сили, сіпнувся декілька разів і скорчено припав до землі; знов, востаннє, підвів голову і ще раз, невиразимо ненависницьки, зирнув і околів. Моторошно стало від погляду дикої, але свідомої в своїй смерті істотки.
– Неси мішок! – звелів батько хлопцеві, зовсім задихаючись.
Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав; болі – в цілому тілі, аж застогнати хотілось. Дрімав, поки жінка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.