Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Розділ 42

Заколот принца Джона зазнав поразки.

Щойно в Йорку поширилася звістка про те, що до міста наближається численне військо на чолі з королем Англії Ричардом, – заколотники зникли хто куди, і принц остаточно залишився без своїх прибічників.

Він сам з’явився до вінценосного брата, каючись. Ричард зустрів принца задоволений, немов після вдалого полювання, проте мовив, указуючи у вікно на розташовані біля стін Йоркської фортеці загони графа Ессекса: «Джоне, бачиш, – тут зі мною дуже серйозні й сердиті хлопці. Їдь-но ти краще до нашої матінки в Аквітанію, передай їй моє шанування та синову любов… Погостюй у неї, відпочинь. І залишайся біля неї, поки в Англію не прийде більш мирний час…»

Судові процеси, що відбулися після цього, були докладно описані укладачами історичних хронік і літописів.

Морис де Брасі втік за море і знайшов притулок при дворі французького короля, вступивши до нього на службу. Філіпп де Мальвуазен і його брат Альберт, настоятель обителі Темплстоу, були страчені. Ніхто не шкодував про їхню долю – покарання було цілком заслуженим, оскільки чимало людей постраждали через їхній деспотизм і крайню жорстокість. Вальдемар Фіц-Урс, душа заколоту і його натхненник, відбувся вигнанням із Англії, а про принца Джона всі швидко забули…

Король Ричард залишився в Йорку, щоб відновити у ближніх графствах лад і спокій, порушені жадібністю і владолюбством його брата. А за певний час Седрика Сакса було покликано до королівського двору.

Отримавши це запрошення, Седрик висловив надзвичайне незадоволення, одначе не міг не підкоритися. Повернення Ричарда знищило останню надію на відновлення саксонської династії на англійському троні. Окрім того, він мав, хоча й дуже неохоче, визнати, що нинішнього короля любить народ, який у разі усобиці напевне стане на бік Ричарда.

Шлюб леді Ровени й благородного Ательстана, що його ретельно готував Седрик, також дав глибоку тріщину. Після свого дивовижного повстання з мертвих Ательстан почав нескінченну чвару з місцевим духовенством. Седрик прибув до нього, щоб знову – і лише з чистої впертості, вже ні на що не сподіваючись, – поговорити про те саме: про союз із його вихованкою, об’єднання саксів і порятунок країни. Нащадок саксонських королів лежав на канапі з кубком вина в руці.

На цей час дух помсти, який оволодів Ательстаном, трохи ущух, і замість тих жахів, які він обіцяв настоятелеві монастиря Святого Едмунда, благородний сакс обмежився справедливим, але суворим покаранням. Чи то через уроджену доброту, чи то задовольняючи прохання леді Едит, чи то згадавши євангельське «око за око і зуб за зуб», Ательстан ув’язнив абата разом із його братією в підземеллі Конінгсбурга на три дні – без їжі та води. Однак абат, щойно вийшовши на волю та натерпівшись голоду, холоду і щурів у в’язниці, погрожував господарю замку відлученням від церкви, і війна, що трохи ущухла, спалахнула знову…

– Друже мій Седрику, – простогнав Ательстан, побачивши гостя, – вони мене в домовину заганяють! Я смертельно втомився…

– Та про кого ти, благородний лицарю?

– Про клятих церковників…

Седрик із досадою відмахнувся й заспівав старої. Та щойно він вимовив ім’я леді Ровени, Ательстан стрепенувся, підняв кубок і попросив у Седрика дозволу випити за здоров’я прекрасної леді та за її союз із Вілфредом Айвенго. Тож і казати не стало про що, і Седрик звелів слузі подати і йому кубок…

Закохані дістали згоду та благословення Седрика Сакса, і невдовзі було призначено день весілля. Вінчання леді Ровени й сера Вілфреда відбулося у величному кафедральному соборі міста Йорк із усією пишнотою, притаманною таїнствам римської церкви. Сам король Ричард був присутній серед гостей, і його люб’язна увага до численної рідні наречених, раніше принижуваної норманами, дала саксам надію на мирне відновлення прав, яких їх позбавили. Це одруження стало запорукою швидких змін і майбутньої згоди між двома народами.

Забігаючи далеко вперед, скажемо, що Седрикові вдалося дожити до тих часів, коли нормани полишили свою зверхність, а сакси пом’якшали до завойовників і навіть почали вчити своїх дітей норманських премудростей та етикету.

Окрім близьких на багатому весільному бенкеті були присутні безліч простолюдинів, які захоплено вітали прекрасне молоде подружжя.

Відданий Гурт, щедро нагороджений, остаточно утвердився на посаді зброєносця Айвенго, а сміливий Вамба отримав у подарунок новий ковпак, чудово прикрашений срібними дзвониками. Обидва вони колись поділяли небезпеки з Вілфредом, а тепер мали цілковите право залишатися поруч із лицарем у набагато щасливіших обставинах…

Розділ 43

За два дні після вінчання Ельгіта, служниця леді Ровени, з’явилася з доповіддю, що якась дівчина просить прийняти її для бесіди наодинці. Леді Ровена здивувалася, проте, повагавшись, усе-таки звеліла привести відвідувачку й наказала слугам піти. Сама ж присіла, накинувши на обличчя тонке білосніжне покривало.

Незнайомка виявилася дуже молодою жінкою благородної зовнішності; вона була вся загорнена в світлу тканину, розшиту золотими нитками. Покривало швидше підкреслювало, ніж приховувало гнучкі лінії її витонченої фігури та горду поставу. Поводилася відвідувачка шанобливо, але без страху або бажання викликати приязнь до себе.

Леді Ровена запропонувала загадковій гості присісти, одначе та, озирнувшись на Ельгіту, знову висловила бажання розмовляти без свідків. Щойно служниця вийшла з кімнати, на превеликий подив леді Ровени дівчина опустилася на коліно, притисла руки до чола і, схилившись до підлоги, поцілувала край одягу господарки будинку.

– Що це означає? – збентежилася леді Ровена. – Чому ви віддаєте мені таку незвичайну шану?

– Благородна пані, – промовила гостя, – пробачте мені за зухвальство, але це лише знаки пошани, звичайні для мого народу. І це тільки мала данина подяки й поваги стосовно вашого чоловіка Вілфреда Айвенго… Я – та нещасна Ревекка, через яку він ризикував своїм життям у двобої з храмовником Буагільбером у Темплстоу…

– Вілфред Айвенго, – вигукнула леді Ровена, – того дня намагався хоча б трохи відплатити вам за ваш невсипний догляд за безпомічним пораненим. Улаштовуйтеся ж, мила Ревекко! Чи можемо ми з сером Вілфредом чимось служити вам?

– Мені нічого не треба, – промовила Ревекка, – але я прошу вас, леді, передати серу Айвенго мою глибоку подяку і прощальний уклін.

– Хіба ви залишаєте Англію?

– Ми з батьком поїдемо, міледі, ще до кінця цього місяця. У мого батька є рідний брат, який у великій милості в халіфа Гранади Мохамеда Боабділа. Туди ми й вирушаємо шукати спокою, тиші та щасливішого життя. Ми оселимось у Гранаді, сплативши данину, якої