Читати книгу - "Діалоги"

XIII

Ти от не віриш, що мудрець може бути настільки твердої вдачі. Але ж таку саму твердість ти можеш спостерігати і в багатьох інших людей; не та лише причина тієї твердості. Який лікар, скажи мені, буде сердитися на хворого з гострим виявом божевілля? Хто звинувачуватиме за маячню й лихослів’я хворого на лихоманку, якому не дозволяють пити холодну воду? Мудрець до всіх людей ставиться так, як лікар — до хворих: той, оглядаючи їх, не бридиться ні сороміцьких місць торкатися, якщо того вимагає лікування, ні не гидує приглянутися до калу чи сечі, ані не зважає на грубі лайки охоплених лихоманкою. Він знає, що всі ті, хто гордовито ступає у своїх облямованих пурпуром тогах{238}, з виду здорові й квітучі, насправді — хворі, тож і дивиться на них не інакше, аніж дивився б на хворих, яким властива нестриманість. Тому-то й не ображається, коли ті у своїй хворобі дозволять собі нахабніше повестися з лікарем: як до почесних звань урядовців він байдужий, так само — й до нечемної поведінки хворих.

Як не запишається, коли його заповажає хтось із вуличників, як не образиться, коли йому не відповість на вітання якийсь останній простолюдин, — так само й не буде чванитися тим, коли його навперебій вихвалятимуть багачі, адже знає, що вони нічим не відрізняються від нуждарів, та навіть нужденніші від них, бо тим мало що потрібно, а цим — багато. Не засмутиться й тим, якщо володар Персії чи повелитель Азії Аттал{239}, коли він вітатиме їх, пройдуть, гордовиті й мовчазні, не вдостоївши його й поглядом. Знає ж бо й те, що вони гідні не більшої заздрості, аніж той із рабів, кому в багатолюдній челяді поручена опіка над хворими й навіженими.

А й справді, чи обурюватимусь, що не вельми ввічливим до мене був хтось із тих, хто біля храму Кастора, день при дні, то купує, то збуває негодящих рабів; хтось із тих, хто вже й сам задихається серед тієї гидкої сутолоки? Гадаю, що ні. Що ж бо доброго може бути у того, під чиєю рукою — лише погане?

Отож мудрецеві аж ніяк не залежить на чемності чи нечемності хай таких-от людей, хай і володарів. — Маєш під собою і парфян, і мідійців, і бактрійців, радше тримаєш їх — силою страху, постійною напругою лука; тримаєш їх — найлютіших своїх ворогів, найзрадливіших, спраглих щораз нової влади. Жодна образа, як бачиш, не торкнеться мудреця. Всі люди, знаємо, різні, але, з погляду мудреця, вони однакові, бо їх зрівнює спільна для всіх глупота. І якби мудрець бодай раз опустився до того, щоб болісно сприйняти образу чи кривду, то вже не міг би повернутися до звичного спокою. А спокій — це лиш мудрецеві властиве благо. Тож він не дозволить собі мститися за якусь образу, бо тим самим зробив би честь образникові: чия образа нас засмучує, того похвала, неминуче, — звеселятиме.

XIV

Дехто аж так звихнувся розумом, що вважає, начебто й жінка може нас образити. Та хай які в неї статки, хай скільки носильників, хай якої ваги сережки в її вухах, хай яке просторе під нею крісло, — вона залишиться нетямущою, неотесаною, невситною у своїх жаданнях істотою, аж поки її не виведе з того стану спрямована до знань пильна, кропітка праця. А є ще й такі, що скаржаться, начебто їх навмисно штурхнув стрижій, образив нечемний сторож при дверях, надто зухвало повівся номенклатор{240} чи непривітним був упорядник спальні. О, якого ж то сміху все це гідне! Як же то солодко душі, коли вона з-між веремії чужого блуду споглядає ясність свого спокою{241}!

— То що, мудрецеві не доступитись і до дверей, коли їх сторожить неотесаний грубіян?

— Чому ж ні? Якщо його квапитиме пильна справа, то вже спробує доступитися, хто б не стояв при дверях, зм’якшивши його чимось, як ото пса кісткою; не вважатиме для себе ганьбою навіть дещо розтратитись, аби лиш переступити поріг, — пам’ятатиме, що й на деяких мостах платять за перехід — дасть у руку й тому, хай там який він, хто й за відвідини побирає плату, адже знає, що все продажне купують за гроші. Треба мати якусь дуже підленьку душу, щоб тішитися тим, що зі сторожем повівся зверхньо, що тростку зламав об його спину чи вимагав від господаря, щоб той велів відшмагати зухвальця. Вступаючи з кимось у суперечку, ми прирівнюємо себе до суперника й нічим од нього не різнитимемося, навіть допнувши свого.

— А як поведеться мудрець, коли отримає доброго стусана?

— А як повівся Катон, коли його вдарили по щоці? Не скипів, не мстився кривдникові, навіть не вибачив йому — сказав, що нічого й не було. Великий духом є не так той, хто вибачає, як той, хто загалом не зважає на кривду. Втім, годі про це. Хто ж бо не знає, що оцінка людей, добре щось чи погане, ніколи не збігається з оцінкою мудреця? Йому байдуже, що в очах людей є ганебним чи жалюгідним, він не ступає услід за всіма: як зорі рухаються у протилежному до небесної сфери напрямі, так і він — усупереч думці загалу{242}.

XV

Тож годі вже запитувати: «То як це розуміти? Мудрець не вважатиме кривдою, якщо його поб’ють чи вирвуть йому око? Не буде для нього образою, якщо його гнатимуть, осипаючи брудною лайкою, через увесь форум? Якщо на царській гостині йому велять прилягти десь під столом або їсти з рабами, призначеними для найбруднішої роботи? Якщо його змусять терпіти все те, що лише можна вигадати найганебнішого для приниження вільної людини?»

— Можна йти далі, примножуючи і число, й силу тих випробувань, та всі вони будуть однакової природи. Якщо мудреця не зачепить мале — не зачепить і велике; не торкне щось одне — не торкне й сотня іншого.

Річ у тім, що, уявляючи собі велич його духу ви послуговуєтеся міркою вашої слабкості: знаючи, що самі спроможні стерпіти, дещо далі посуваєте межу його терпеливості. Забуваєте, що завдяки своїй чесноті — він уже в іншій частині всесвіту й нічого спільного з вами